Як тільки Ероут брав до рук смарагд чи рубін, китаєць улесливо називав копійчану ціну і при цьому намагався подавити у собі тремтіння роздертих в улесливій посмішці вуст.

Ероут не дуже манірничав, занурив руки у скриньку і видобув звідтам плитки насиченого темножовтого кольору з багатим східним орнаментом. Складені за допомогою кілець, вони становили пишну нашийну оздобу. А на самому дні намацав щось велике, що мінилося усіма вогнями. Це був кріс! Важке і холодне руків’я жовтогарячого кольору горіло рубінами, бірюзою і перлами, оправленими ажурною різьбою.

Джо зважував у руці казкове багатство. Бажання заволодіти ним було таким нестерпним, що відразу підказало найлегший шлях його здобуття. Ероут уже виважував у руці силу удару, як зустрівся поглядом з розкосими щілинами очей власника «Мутіари». У них промайнув жах, — китаєць розгадав наміри Джо.

І це так вразило Ероута, що він відвів очі. Він ще тоді остаточно не розпрощався з совістю…

Китайця спаралізувало з роздертим у посмішці ротом. Тільки крізь колючі щілинки очей виповзав смертельний жах. Він щось забелькотів і миттю біля нього з’явилося двоє молодих китайців.

— Це мої сини, — не змінюючи улесливо роздертого рота, вклонявся старий торговець. — То чи будете щось купувати?

Джо Ероут тоді купив лише рубіни, на кріса не вистачило ні грошей, ні рішучості.

Потім вони отримали наказ винищити вогнем туземців. Там, у джунглях, Ероута уже не допікали муки сумління. Було і нема.

Та після шпиталю він все ж таки взяв бечака і велів їхати до китайців.

Тхнуло кунжутною олією. Китайці смакували молюсками просто на бруківці. Кидали, куди заманеться, раковини і Ероут розчавлював шкаралупу під ногами. Навіть не дивився, куди ступав. Йому було байдуже, що лишалося на землі: тіло вбитого, патьоки людської крові чи ота смердюча шкаралупа. Він став гідним учнем свого земляка і з його девізом «Ніколи не піддаватися!» без жалю і співчуття нищив туземців.

Тоді знову несло до китайця-антиквара. На тих курдуплів йому плювати, — рука не дригне, за секунду випустить автоматну чергу по скривлених губам китайського кодла.

Вивіска «Мутіара» жалібно заскавучала збитою іржавою петлею, прикриваючи вхід до крамнички. Ероут пхнув її ногою і вона зірвалася з другої петлі на бруківку, блимнула перед Джо зворотним боком благенької фанери.

Як тільки Ероут прочинив двері, з-під ніг урізнобіч метнулася пара пацюків. І лише дзвіночок перелякано калатнув вглибині порожньої крамнички, — навіть не заходь, тут нікого немає. Китайці виявилися мудрішими, вони вміли постояти за своє. Усім кагалом забралися геть. І ніхто б не сказав, куди.