Колорит підсилював дурманливий запах добре розігрітої кунжутної олії, на якій китайці готують страви. Ероут саме проїжджав одну з таких закусочних, двері якої ніколи не зачинялися. Винесені на цементне узбіччя столи майже всі зайняті. Сиділи великими компаніями, сім’ями. Одні — навколо поставленої на товсту круглу дерев’яну тацю величезної чавунної пательні з червоною горою паруючих крабів, перекладених потемнілою і прив’ялою від спеки зеленню. Поруч поїдали зварених у пряному бульйоні молюсків і скидали шкаралупу просто під ноги. За третім столом кожен втупився в чашу з темно-цинамоновою локшиною, котра гостро віддавала тамариндовою пастою.

Усе це Джо бачив. Нічого не змінилося, наче й справді не минуло півстоліття, що відділяло сьогоднішній день від жовтневого, сорок п’ятого. Той же сморід від кампунгів, ті ж самі китайські страви із специфічним стійким запахом, ті ж самі догідливі, підлабузницькі манери косооких китайців, — ніхто не стер з їх облич улесливого кривляння вузьких губів. А, може, вони так і народжуються?

Бо чому ж тоді ніхто, крім китайців, як тільки на індонезійських берегах з’явилися голландці, не будував біля фортець, складів та церков європейців свої квартали? І ніхто ніколи не підносив дарунок генерал-губернатору Нідерландської Індії, крім китайців, котрі першими виготовили і відчеканили золоту медаль з відвертими лестощами на реверсі, припідносячи Жака Спінкса до рангу видатної особистості як захисника китайської еміграції. І це тоді, коли архітектор голландської колоніальної імперії Ян Пітерзоон Кун мав протилежне карбування на дворянському гербі — «Ніколи не піддаватися/». Так він чинив і по відношенню до місцевого населення, не знаючи ні жалю, ні співчуття. Спробував би хтось загикнутися супротив, відразу видавав короткий наказ — знищити всіх. Це він благословив масову різню… Китайців не чіпали, — вони вміли догоджати своїм повелителям без жодних нарікань, кривлячи догідливо вуста.

… як тільки їх висадили у жовтні сорок п’ятого в Батавії, браві вояки розбрелися, хто куди, бо в кишенях добре брязкало. Тоді велорікші возили їх у заховані у кампунгах хибарки, в яких торгували цнотливими дівчатками. Якось під вечір велорікша посадив разом з Джо ще одного. Тоді Ероуту було байдуже, хто вмостився поруч, але тепер він добре пригадує (ніби це було вчора), так-так, це був Гренд Доулд. І тоді Джо здивувався, що той спокусився на русяву полячку, котра Бог знає як опинилася на другому кінці світу у смердючих індонезійських кампунгах. Але тоді молодому і такому сильному Джо було не до симпатій свого напарника, він смакував тоненьким, з розкосими очима, цнотливим дівчатком. Однак потім, скільки б не підморгував йому Гренд і не пропонував місце біля бечака, відмовлявся, — він знайшов іншу пристрасть.