— Нізащо! — вигукнув Пітер. — Є ще один шлях: увійти слідом за ними в бухту і напасти на них на березі.

— Щоб опинитися серед сотень іспанців і дозволити поперерізувати собі горло? — розважливо додав капітан.

— А якщо ми протаранимо їх, — запитав Кастелл, який увесь час перебував у глибокій задумі, нам хіба не загрожує небезпека потонути разом з ними?

— Може бути, — відповів Сміт, — але наша “Маргарет” збудована з англійського дуба, і в неї міцний ніс. Тому, гадаю, цього не станеться. А “Сан-Антоніо” піде на дно зразу ж, їй уже загрожує це. Біда в тому, що жінок, напевне, замкнули в каюті, щоб наші стріли не вразили їх, і вони потонуть разом з судном.

— Є інший план, — рішуче сказав Пітер, — узяти їх на абордаж і висадитися на каравелу. Так я й зроблю.

Капітан, кремезний чоловік з широким лицем, вираз якого ніколи не змінювався, звів брови — це була єдина ознака подиву.

— Як, — запитав він, — за такої хвилі? Я воював у декількох війнах, але такої штуки не бачив.

— Ну, то побачите її зараз, якщо я знайду бодай дюжину чоловік, які підуть зі мною, — з рішучою похмурістю заявив Пітер. — А що ж? Невже я дивитимусь, як мою наречену вивозять із-під мого носа, і не спробую її врятувати? Краще я вже довірюсь долі й піду на ризик. А коли помру, значить, так судилося, але я помру як мужчина. Іншого шляху немає.

Він обернувся й голосно гукнув:

— Хто піде зі мною на абордаж іспанця? Тим, хто залишиться живий, я обіцяю, що вони проживуть решту своїх днів у розкошах, а хто загине — завоює славу та блаженство на небесах.

Матроси з сумнівом подивилися на високі гребені хвиль, що здиблювалися довкола, на іспанське судно, що поволі занурювалося у воду, і нічого не відповіли.

— У нас немає іншого виходу. Якщо ми протаранимо цей корабель, він потоне. Тоді як ми врятуємо жінок? Якщо його не чіпати — ймовірно, він сам піде на дно, і тоді ми все одно не врятуємо жінок. Може, Іспанці й зуміють висадитися на берег, але тоді вони вивезуть жінок у Гранаду, і навряд чи ми зможемо вирвати їх із рук маврів чи з-під влади іспанського короля. Але коли ми захопимо каравелу, то зможемо врятувати жінок, перш ніж вона піде на дно чи досягне берега. Хто піде зі мною?

— Я, синку, — мовив старий Кастелл. — Я піду. Пітер здивовано глянув на нього:

— Ви? У ваші літа?

— Так, у мої літа. Чому б і ні? Що мені втрачати?

Тоді, немовби засоромившись своїх вагань, наперед вийшов дебелий матрос і сказав, що готовий різати іспанських злодіяк у кепську погоду, так само як і в гарну. Слідом за ним вийшли слуги Кастелла, потім ще матроси, поки нарешті майже половина екіпажу — чоловік з двадцять — не заявила, що вони готові на це ризиковане діло. Пітер змушений був гукнути: “Доволі!” Капітан Сміт теж висловив бажання пристати до групи сміливців, але тут заперечив Кастелл, зауваживши, що капітан не повинен залишати свого корабля.