Проте коні були притомлені, ніч темна, йшов дощ, і, коли вони ще тільки під’їжджали до Тільбюрі, в якійсь церкві годинник пробив третю. Вони якраз проїжджали мимо тієї маленької пристані, де Маргарет та Бетті сідали в шлюпку. Пітер і Кастелл скакали поряд, попереду всіх, мовчазні — говорити не було про що, — як раптом їх оклякнув знайомий голос. Це був голос грума Томаса.

— Я побачив на тлі неба голови ваших коней, — пояснив він, — і впізнав їх.

— Де твоя хазяйка? — в один голос запитали Пітер і Кастелл.

— Поїхала, поїхала разом з Бетті Дін у шлюпці ось од тієї пристані. Вони попливли, мені здається, до “Маргарет”. Я відвів коней на заїжджий двір, як мені наказали, і повернувся, аби дочекатися їх. Це було кілька годин тому. Відтоді я не бачив жодної живої душі й нічого не чув, окрім шуму вітру та води, поки не долинув тупіт ваших коней.

— Треба їхати в Тільбюрі й дістати шлюпку, — сказав Кастелл. — Ми повинні встигнути на “Маргарет” раніше, ніж вона зніметься з якоря. Може, жінки на борту “Маргарет”?

— Якщо так, то я гадаю, їх туди заманили іспанці. Я впевнений, що в тій шлюпці були не англійці, мовив Томас.

Він біг поруч з конем Кастелла, тримаючись за стремено.

Кастелл нічого не відповів. Пітер голосно зітхнув, він теж був упевнений, що це справа рук іспанців.

Через годину, коли вже світало, вони піднімалися на борт “Маргарет”, якраз у той момент, коли на судні вибирали якір. Розмова з капітаном “Маргарет” Джекобом Смітом підтвердила їхні найгірші побоювання. Жодна шлюпка не залишала судна, ні Маргарет, ні Бетті тут не з’являлися. Але годин шість тому повз них пропливла іспанська каравела “Сан-Антоніо”, яка стояла вище від них за течією. Більше того, два човнярі, які привозили на “Маргарет” свіже м’ясо, розповіли, що, коли вони привезли на “Сан-Антоніо” трьох овець і домашню птицю, якраз перед відплиттям, вони бачили, як дві високі жінки піднімалися по трапу, і чули, як одна з них сказала по-англійськи: “Проведіть мене до батька”.

Тепер вони знали всю правду і дивилися один на одного, онімівши з відчаю. Першим знайшов у собі сили, щоб заговорити, Пітер.

— Я повинен їхати до Іспнії — розшукати свою наречену, — неквапом сказав він, — якщо вона жива, і вбити викрадача, їдьте додому, містере Кастелл.

— Мій дім там, де моя дочка! — сердито озвався Кастелл. — Я теж їду.

— В Іспанії на вас може чатувати небезпека, якщо ми взагалі туди дістанемось, — багатозначно зауважив Пітер.

— Навіть якби там був вхід у пекло, я все одно поїду, — вперто заявив Кастелл, — чому б і мені не пополювати на диявола?