Наступної миті — яким чином, він ніколи не міг цього пригадати, — поруч з’явився Кастелл, а потому ще двоє чоловіків з “Маргарет”, проте один із них скотився з палуби в море. Саме цієї хвилини залізний ланцюг абордажного гака урвався, і “Маргарет” відкинуло вбік. Підійти до “Сан-Антоніо” вона вже не могла. Вони втрьох залишилися в полоні своїх ворогів. Проте іспанців не було видно — ніхто з них не наважувався стояти на цьому високому майданчику — фальшборт⁸² було знищено, коли бушприт “Маргарет”, неначе палиця якогось велетня, вдарив по каравелі й зніс його.

Троє сміливців стояли, схопившись за щоглу й чекаючи свого кінця, бо тепер їхні друзі були за сто ярдів од них і вони розуміли, що потрапили в скрутне становище. З різних кінців каравели на них обрушилася злива стріл. Одна пронизала горло матросові, він упав, схопившись за неї руками, й одразу скотився у хвилі; інша стріла поцілила в руку Кастелла — його меч випав і відлетів убік. Пітер схопив стрілу за кінець, зламав її навпіл і витяг, та права рука Кастелла була вже безпорадна, а лівою він чіплявся за уламок щогли.

— Ми зробили все, що могли, синку, — вигукнув Кастелл, — і програли.

Пітер скреготнув зубами, роззирнувся довкола розпачливим поглядом — говорити він не міг. Що можна вдіяти? Залишити Кастелла, кинутися до центру корабля і там загинути чи залишитися на місці й тут померти? Ні, він не дасть себе порішити, як птаха на гілці, він загине в бою.

— Прощавайте! — гукнув він крізь шум бурі. — Боже, порятуй наші душі!

Дочекавшись, коли корабель бодай на мить набуде рівноваги, Пітер кинувся до корми, добіг до трапа, що вів на нижню палубу, спустився по ньому й зупинився, тримаючись за поручні.

Картина, яку він побачив, була досить дивна. Довкола, вздовж фальшбортів, стояли іспанці і з цікавістю спостерігали за ним. А за декілька кроків од нього, спершись на щоглу, стояв д’Агвілар. Він підняв руку, в якій не було ніякої зброї, й звернувся до Пітера:

— Сеньйоре Брум! Не рухайтесь: ще один крок — і ви будете мертві. Вислухайте мене спочатку, а потім дійте, як вам заманеться. Поки я говорю, я можу не боятися вашого меча?

Пітер ствердно хитнув головою, і д’Агвілар підійшов ближче, бо навіть у цьому, затишнішому місці важко було щось почути через ревіння урагану.

— Сеньйоре, — сказав Пітеру д’Агвілар, — ви дуже хоробра людина і здійснили такий подвиг, якого ніхто ніколи не бачив. Я хочу врятувати вас, якщо зможу. Я заподіяв вам зло — мене спонукали до цього кохання і ревнощі, і тому я знову-таки хочу пощадити вас. Напад на вас зараз означатиме не що інше, як убивство, а я, ким би я не був, не вбивця. Насамперед заспокойтесь. Володарка наших сердець перебуває тут, на борту. Але не бійтеся, я не заподіяв їй ніякої шкоди і не заподію. Цього не зробить також хтось інший, поки я живий. Не кажучи вже про інші причини, я не хочу ображати жінку, яка, сподіваюся, з власної волі стане моєю дружиною. Повірте мені, сеньйоре, я так само не хочу неволити жінку, як не хочу стати вбивцею її коханого.