— Нехай він буде проклятий! — вигукнув Пітер, обнімаючи Інесу.

— Увесь цей час вона була переконана, що вас немає у живих, але тепер вона знає, що ви живі й одужуєте. її батькові вдалося врятуватися й сховатись у своїх друзів. Там його не зуміє розшукати навіть Морелла. До того ж маркіз гадає, що старий утік із міста. Але Кастелл тут, і, оскільки в нього багато золота, він має зв’язок зі своєю дочкою.

Інеса зупинилася, щоб з ніжністю обняти Пітера. Вони пройшли під деревами й вийшли до мармурових басейнів, де, як розповідали, купалися влітку дружини султана. Цей палац раніше належав королям Гранади, до того як вони поселилися в Альгамбрі. Інеса сіла на лаву й відкинула шарф, що обгортав шию.

— Що ви робите? — з острахом запитав Пітер.

— Мені жарко, — відповіла Інеса, — ваші руки дуже гарячі. Тут ми можемо посидіти кілька хвилин.

— Тоді продовжуйте свою розповідь.

— Мені небагато залишилося доказати, мій друже. Якщо ви бажаєте щось їй переказати, я, можливо, зумію це зробити.

— Ви ангел! — вигукнув Пітер.

— Це що — інша назва для посланця? Продовжуйте.

— Перекажіть їй… що коли вона щось довідається про нашу прогулянку, то нехай не вірить.

— З цього приводу вона може мати власну думку, — заперечила Інеса. — Якби я була на її місці, я знаю, яка була б моя думка. Але не гайте часу, незабаром нам знову треба буде йти.

Пітер утупився в неї — він нічого не міг зрозуміти в цьому спектаклі. Та Інеса спокійно й серйозно сказала:

— Вас дивує, що все це означає і чому я чиню саме так? Я поясню вам, сеньйоре, а ви можете мені вірити чи не вірити, як хочете. Може, ви думаєте, що я закохана у вас? Це була б не така вже й дивина. В давніх казках такі речі часто трапляються — дама лікує християнина-лицаря, закохується в нього, ну, й так далі.

— Я нічого подібного не вбачаю. Я не такий марнославний.

— Я знаю це, сеньйоре, ви надто добра людина для того, щоб бути марнославним. Так от, усе це я роблю не через кохання до вас чи до когось іще, а через ненависть. Так, через ненависть до Морелла. — І вона стисла в кулак свою маленьку ручку.

— Я розумію це, — мовив Пітер. — Що він заподіяв вам?

— Не запитуйте мене, сеньйоре. Досить того, що я його кохала. Проклятий отець Енріке продав мене йому… це було давно, і Морелла занапастив мене. Я народила йому сина… і син помер. О Мати Божа, мій хлопчик помер, і відтоді я стала знедоленою, рабинею… У них тут, у Гранаді, є раби… Я їм його хліб, і я повинна виконувати його накази, повинна служити іншим жінкам, яких він кохає, я, котра була султаншею, я, котра набридла йому. Тільки сьогодні… Але навіщо я буду вам розповідати про це? Він примусив мене піти й на це — я маю цілувати в саду чужоземця, який не любить мене! — Вона гучно заридала.