— То ви нічого не можете зараз запропонувати? — спитав Пітер.

— Нічого. Поки що нічого. Ці стіни високі, сторожа охороняє їх удень і вночі, а за стінами лежить велике місто Гранада, де Морелла має величезну владу і де жоден християнин не може сховатися. Але маркіз хоче одружитися з Маргарет. Окрім того, є вродлива й нерозумна жінка, її служниця, закохана в маркіза. Вона розповіла мені все це найгіршою іспанською мовою, яку я коли-небудь чула. Та це дуже довга історія, щоб переповісти її. І є ще отець Енріке, за чиїм наказом вас мало не вбили на заїжджому дворі. Більше за все на світі він любить гроші… О, здається, я дещо починаю придумувати!.. Але ми не маємо часу для розмов, а мені треба як слід подумати. Мій друже Педро, приготуйтесь мене цілувати, ми маємо продовжити нашу гру, хоча, чесно кажучи, ви граєте дуже кепсько. Дайте свою руку. Там є підготовлена для вас лава. Усміхайтесь і намагайтесь вдавати закоханого. В мене не вистачає хисту на двох. Ходімо, ходімо…

Вони вийшли із густого затінку дерев, проминули мармурові басейни й опинились біля лави. На ній були розкидані подушки, і серед них лежала лютня.

— Сядьте біля моїх ніг, — запропонувала Інеса, сідаючи на лаву. — Ви вмієте співати?

— Як півень, — відповів Пітер.

— Тоді я співатиму для вас. Напевне, це буде краще, ніж вдавати закоханих.

Вона стала наспівувати своїм чудовим голосом любовні мавританські пісеньки, акомпануючи собі на лютні.

Пітер, виснажений фізично й дуже схвильований, намагався якомога краще грати свою роль закоханого. Поступово настали сутінки.

Нарешті стало так темно, що вже не видно було іншого кінця саду. Інеса припинила співати і, зітхнувши, підвелася.

— П’єса скінчилась, і завіса впала, — сказала вона. — А вам час іти звідси, тут вогко. Сеньйоре Педро, я повинна сказати, що ви дуже поганий актор, та сподіватимемось, що глядачі були поблажливі й сприйняли бажане за дійсне.

— Я не бачив глядачів, — зауважив Пітер.

— Але вони бачили вас, і я впевнена, що ви незабаром переконаєтесь у цьому. А зараз ходімо до вашої кімнати, бо я маю вас залишити. Хочете ви щось передати сеньйору Кастеллу?

— Нічого, крім моєї любові та поваги. Перекажіть йому, що завдяки вам я хоча й немічний, але одужав від ран, одержаних на кораблі, та від гарячки, і що, коли він придумає якийсь план, щоб вислизнути нам усім з цього проклятого міста і з рук Морелла, я благословлятиму його і вас.

— Гаразд, я не забуду цього. А тепер мовчіть. Завтра ми знову гулятимемо. Не лякайтеся: завтра вже не треба буде грати в любов.

Маргарет сиділа біля відчиненого вікна в розкішній кімнаті палацу Морелла. Вона була вдягнена в багате іспанське плаття з високим коміром, прикрашеним перлами. Доводилося носити те, що подобалось людині, яка вкрала її. Довге волосся Маргарет, схоплене обручем, оздобленим коштовним камінням, спадало їй на. плечі, руки лежали на колінах. Із вікон своєї в’язниці вона вдивлялася в розташовану напроти похмуру і величну громаду Альгамбри та в десятки тисяч вогнів Гранади, що сяяли далеко внизу. Поруч, під срібною висячою лампою, сиділа Бетті, теж розкішно вдягнута.