Очевидно, вона помітила його зацікавленість, бо, немовби випадково, розіпнула одну з хусток, якими закривала обличчя, з-під неї сяйнуло одне ніжне око та краєчок щоки оливкового кольору. Тут Пітер одразу ж її впізнав.

— Як ви поживаєте, Інесо? — звернувся він, подаючи їй з усмішкою руку, бо справді радий був її бачити.

— Так, як може почуватися бідний подорожній у чужій та досить вологій країні, дон Пітер, — відповіла вона млосним голосом. — Та мене втішає, що я бачу перед собою давнього друга, якого я востаннє зустрічала в лавці одного булочника. Ви пам’ятаєте?

— Пам’ятаю! — вигукнув Пітер. — Це не те, що можна забути. Інесо, що сталося з отцем Енріко? Я чув декілька різних версій.

— Важко сказати щось певне, — відповіла Інеса, відкриваючи свої усміхнені червоні вуста. — В старому мавританському замку, де розмістилася свята інквізиція, так багато таємниць, що неможливо полічити арештантів, якою б доброю не була інформація. Все, що я знаю, це те, що через нас у цього бідолахи почались неприємності. Викликала підозру його поведінка під час процесії, яку капітан, можливо, пам’ятає, і вона кивнула в бік Сміта. — Крім того, людині в його становищі було дуже небезпечно відвідувати єврейські квартали і писати необережні листи — ні, не той, про який ви думаєте, я дотримуюся слова, — про інші, в яких він просив повернути того листа. Деякі з них пропали.

— Він помер?

— Я гадаю, гірше, — відповіла Інеса, — живцем похований — “покарання стіною”.

— Бідолаха! — здригнувся Пітер.

— Еге ж, — задумливо зауважила Інеса, — лікарям не подобаються їхні власні ліки.

— Я бачу, Інесо, — сказав Пітер, позирнувши в бік Бетті, що маркіз не приїхав з вами.

— Тільки дух його, дон Пітер, не інакше.

— Отже, він помер? Що його вбило?

— Я гадаю, глузування, вірніше, те, що він став предметом цього глузування. Він цілком видужав од ран, які ви йому заподіяли, крім того, він, звичайно, повинен був дотриматись обіцянки, даної королевою, і визнати благородну леді, колишню Бетті, своєю маркізою. Він не міг цього не зробити після того, як вона відбила його від вас з допомогою вашого ж меча і виходила його. Та на цьому не закінчилось. Про нього співали пісеньки на вулицях і запитували, як поживає його хрещена мати Ізабелла, бо це вона замість нього пообіцяла і заприсяглася від його імені; потім у нього ще допитувались, чи ламала ще списи маркіза через нього, і так далі.

— Бідолаха! — промовив Пітер з виразом глибокого співчуття. — Жорстока доля! Краще б я його вбив.

— Звичайно. Але не кажіть цього в присутності благородної Бетті — вона переконана, що він був дуже щасливий у сімейному житті під її захистом. Він мовчки страждав, і навіть я, хто так ненавидів його, почала його жаліти. Подумайте: один із найгордовитіших чоловіків Іспанії, шанований гранд, племінник короля, опора церкви, посол їх величностей до маврів став предметом жартів простолюддя, та й знаті теж.