— Ніякої, сер, — відповів той, — але його треба буде наново смолити. Це був дуб проти яєчної шкаралупи, і в нас була швидкість.

— Гаразд, — сказав Сміт. — З обох боків були мілини, вибір залишався один — життя або смерть, але я був упевнений, що вони дадуть нам пройти. Надішліть сюди помічника взяти штурвал. Я повинен поспати.

Сонце сіло в розбурхане море, і “Маргарет”, що вислизнула з-під влади Іспанії, повернула свій розбитий бушприт до Уессана, до Англії.

ЕПІЛОГ

ЕПІЛОГ

Минуло десять років відтоді, як капітан Сміт провів “Маргарет” через мілину Гвадалквівіру так чудово. Був кінець травня. В Ессексі зеленіли ліси, співали птахи, луки пістрявіли квітами. В чудовій долині Дедхему можна було бачити довгий низький будинок з багатьма шпилястими дахами — гарний старий будинок із червоної цегли та почорнілого від часу дерева. Цей будинок стояв на невеликому пагорбі. Позаду до нього примикав ліс, а попереду пролягала довга алея із дубів, яка йшла через парк до шляху, що вів до Колчестера та Лондона. Цією алеєю травневого дня йшов старий сивий чоловік з меткими чорними очима. З ним було троє дітей — хлопчик років десяти і дві маленькі дівчинки, які чіплялись за руки старого, за його одяг, засипали його запитаннями.

— Куди ми йдемо, дідусю? — запитала одна з дівчаток.

— Провідати капітана Сміта, голубко, — відповів старий.

— Я не люблю капітана Сміта, — додала друга дівчинка, — він такий товстий і завжди мовчить!

— А я люблю, — перебив її хлопчик, — він дав мені чудового ножа, який мені потрібний, коли я граю в моряка. І мама його любить, і тато, і дідусь, бо він урятував його, коли жорстокі іспанці хотіли його спалити. Правда, дідусю?

— Правда, мій любий, — відповів старий. — Погляньте, он білка пробігла по траві. Може, ви її спіймаєте, поки вона добіжить до дерева?

Діти що є духу побігли і, оскільки дерево виявилось невисоке, почали дертися на нього слідом за білкою. Між тим Джон Кастелл, а це був він, вийшов через ворота парку і попрямував до маленького будиночка біля шляху. Біля будинку на лавці сидів гладкий чоловік. Очевидно, він очікував гостя, бо показав йому на місце поряд з собою і, коли Кастелл сів, запитав:

— Чому ви не прийшли вчора, хазяїне?

— Через ревматизм, друже мій, — відповів Кастелл. — Я нажив його в підвалах тої клятої інквізиції в Севільї. Вони були дуже вогкі й холодні, ті підвали, — замислено додав він.

— Багатьом вони здавались досить гарячими, — пробурчав Сміт, — до того ж перебування в них, як правило, закінчувалось великим вогнищем. Дивно, що ми ніколи більше нічого не чули про цю справу. Я гадаю, все це тому, що королева Ізабелла добре ставилась до нашої Маргарет і не хотіла порушувати цього питання перед Англією, каламутити воду.