— Може бути, — зауважив Кастелл. — Але ж вода була каламутна.

— Каламутна? Як на мілині Темзи при відпливі. Розумна жінка ця Ізабелла. Ніхто інший не додумався б так виставити чоловіка на посміховище, як вона вчинила з Морелла, коли віддала його життя Бетті та пообіцяла від його імені, що він визнає її своєю дружиною. Після цього він уже не являв ніякої небезпеки в смислі змови проти корони. Авжеж, він мусив стати посміховиськом усієї країни, а таким людям ніколи нічого не вдається. Ви пам’ятаєте іспанське прислів’я: “Королівський меч рубає, вогнища, запалені попами, спалюють, та вуличні пісеньки вбивають швидше”. Хотілося б мені знати, що з ними всіма сталося. А вам, хазяїне? Не кажучи, звичайно, про Бернальдеса — адже він уже багато років у Парижі й, кажуть, живе там непогано.

— Авжеж, — усміхнувся Кастелл, — звичайно, хотілося б довідатись, якщо тільки для цього не треба було б їхати до Іспанії.

У цей час прибігли діти, водночас прошмигнувши у хвіртку.

— Не потопчіть мою клумбу, маленькі розбійники! — вигукнув капітан Сміт, замахнувшись на них ціпком, у той час як вони сховались за його спину й стали кривлятися.

— Де білка, Пітер? — запитав Кастелл.

— Ми зігнали її з дерева, дідусю, оточили її на березі струмка, і там…

— Що — там? Спіймали ви її?

— Ні, дідусю. Коли нам видалось, що ми її вже спіймали, вона стрибнула у воду й попливла.

— Деякі люди в скрутному становищі чинили так само, — посміхнувшись, зауважив Кастелл, пригадавши одну річкову набережну.

— Це було нечесно! — невдоволено вигукнув хлопчик. — Білки не повинні плавати, і якщо я її зловлю, то посаджу до клітки.

— Я гадаю, що ця білка залишиться в лісі до кінця свого життя.

— Дідусю! Дідусю! — гукнула менша дівчинка, просунувши голову в хвіртку. — Сюди на конях їде багато люду. Такі гарні! Іди сюди, подивись!

Ця новина зацікавила старих джентльменів, бо не так багато людей приїжджало в Дедхем. У всякому разі, вони обидва підвелися, щоправда тяжко, і попрямували до хвіртки. Так, дитина мала рацію: за двісті ярдів од них рухалась велика кавалькада. Попереду на чудовому коні їхала висока, вродлива дама, зодягнута в чорний шовк, її обличчя прикривала чорна вуаль. Поруч з нею їхала інша дама, закутана так, немовби тутешній клімат для неї був дуже холодний. Між ними на поні їхав маленький гарний хлопчик. Слуги і служниці, чоловік шість чи вісім, величезний віз, навантажений речами. Його везли четверо великих фламандських коней, які й замикали процесію.

— Хто ж це? — придивляючись, вигукнув Кастелл.

Капітан Сміт теж поглянув і потягнув носом повітря, як він часто робив на палубі в туманний ранок.