Обертаюсь до неї.
— Якби у вас збереглася хоч краплина порядності, то ви облишили б моїх друзів. Вони досить терпіли від вас та подібних до вас. Але ви знову цькуєте їх, бо це розважає і так легко робиться. Не вперше ж, чорт забирай!
Молодий Фассбендер регоче:
— Здається, Магнусе, в нашому гнізді знайшлося добряче зозулине яйце.
— За це гніздо вам уже подякував мій батько. — Я вже починаю кричати. — І він знав, чому це зробив. Я, докторе Фассбендер, теж знаю, чому я не з вами. Тому що ви знову за кермом. Для чого? Щоб завтра знову «тремтять старі кістки»[10], а післязавтра…
— Годі! — реве дядько. — Я забороняю тобі…
— Ти більше взагалі нічого не може мені заборонити! — вибухаю я.
Кров кидається йому в обличчя, жирні щоки тремтять.
— І це дяка за те, що я… — Його голос зривається. — Я тебе витяг з багна, вивчив на свої гроші, боже мій, чого для тебе не робив, а тепер…
— Облиште бога, — кажу. — Вам усім нічого на нього посилатися.
Дядько Тердонк остаточно втрачає рівновагу.
— Як тобі не соромно називатися моїм племінником!
— А мені соромно мати такого дядька.
Карлик уже загубився в натовпі. Довкола чути сміх, знову дзенькають келихи. «Напився», — каже хтось. Знизую плечима.
— Ходімо, — кажу Поллі.
Очі Поллі темнішають.
— Ракові пухлини, батьку, — спокійно говорить вона, — не лікують мазями. Їх треба вирізувати, хоч воно і боляче.
Уден дивиться на неї застиглими очима. Ми йдемо геть.