3

Швейцар сидить у своєму закутку спиною до нас і розмовляє по телефону. Нас не бачить. Сталеві грати вже замкнені, зате відчинені двері у двір. Я тягну Поллі крізь них.

Надворі темно. Сіє дощ. Ніби дрібною сріблястою сіткою затягнув освітлене підворіття, що веде на вулицю. Праворуч доріжки ведуть до гаражів. Тут неонове світло, чорним лаком виблискують автомобілі. Серед них — вантажна машина. Брезент над кузовом піднято, у кузові — купа оббитих бляхою ящиків. Чітко бачу великі червоні літери: «Конкордія-1». І поряд цифри.

— Це вони, — кажу презирливо.

Поллі стежить за моїм поглядом.

— Це ті самі?

Киваю і хочу йти. Але Поллі все стоїть і дивиться на вантажну машину.

— Зажди хвильку, — раптом каже вона, висмикує спою руку з моєї і раніш, ніж я встигаю перешкодити, біжить до гаража. Це безглуздя: адже гараж яскраво освітлений, кожної хвилини може хтось зайти і побачити нас. А потім?

— Поллі! — стиха кличу я.

Вона не чує. Відчиняє дверцята, зазирає у кабіну. Чую її схвильований голос:

— Тут стирчить ключ!

— Облиш той клятий ключ! — сичу я. — Нам треба якнайшвидше геть!

Труби парового опалення, купи автопокришок, запах бензину. На прочинених навстіж дверях гаража висить облямований червоною рамкою напис: «Входити стороннім суворо заборонено!» По асфальтовій доріжці тече струмок дощової води.

— Гадаю, що ти вже зробив вибір? — питає Поллі. Її голос відбивається від побілених стін гаража, через це, мабуть, такий холодний.

— Тільки не це. До того ж, навіщо нам оті ящики?

— Тоді їм нічого не вдасться приховати, — каже вона, трохи відкидаючи голову назад. — Станеться великий скандал…

— Але ж твій батько?

— Мабуть, тоді він зрозуміє…

Якусь секунду я вагався, та наступної збагнув, що все це безглуздя. Однаково далеко ми не втечемо. Клер загинула за меншу провину, ніж ці ящики: через дрібну зраду. Що ж воно буде з нами?