Найдовше витримував холод Негріле, але ввечері другого грудня, коли «Сперанца» пройшла п'ятдесяту паралель і повернула на два градуси на захід, пес, нерішуче покрутившись на палубі, зайшов нарешті у буду, яку Ісмаїл з такою любов'ю змайстрував для нього ще в Суліні.

Та на своє нещастя, Ісмаїл цього не бачив. Крім вахти й тих хвилин, коли прислуговував Мартіну Стрікленду, він сидьма сидів на камбузі й думав свою гірку думу про невідворотне висадження на берег.

Під вечір четвертого грудня дозорець вигукнув:

— Земля!..

Через день «Сперанца» пливла під таким голубим небом, що, здавалося, ніби на ньому ніколи не було хмар. Попереду, на один градус праворуч по курсу, виднівся високий шпиль гори кольору обпаленого заліза. Капітан узяв підзорну трубу і, придивившись до Нього, кивнув:

— Так, це мис Одинадцяти тисяч дівчат! Завтра входимо в Магелланову протоку!

Перш ніж зайшло сонце, ліворуч з туману виплив ще один шпиль, ніби зворотна копія першого. І враз між обома шпилями впала чорна й важка завіса, ніби дівчата, які стерегли вхід до протоки, побачили корабля й почали зводити барикади. Сонце, сідаючи в другому океані, запалило основу цього кордону, і попереду ніби розчахнулися ворота в пекло.

Наступного дня під вечір, коли вони кинули якір у затоці Нерроуз під прихистком чілійського берега, імла розвіялась, відкривши краєвид голгофи…

Двадцять годин підряд шхуна боролась зі штормом, який налетів із зюйд-весту, намагаючись відкинути її назад, в океан. Сонце зійшло ще раз за спиною, в Атлантиці, але за годину зникло в хмарах і відтоді цілий місяць з'являлося лише вряди-годи то в одному краю неба, то в другому, кидало боязкі промені й перелякано тікало.

Двадцять годин треба було «Сперанці», щоб пройти третину градуса й опинитися в затоці, де можна було переночувати.

Море заспокоїлося, упокорене, але позаду Дівчата ще ревли й шаленіли, виливаючи безсилу лють на уламки кораблів, які догнивали на березі.

Краєвид голгофи! Кожна скеля мала свій трофей, свою здобич: розбитий вітрильник, перекинутий пароплав, і ці зловісні віхи позначали шлях аж до обрію вихід в океан.

Попереду, метрів за сто, лежав боком корабель, переламаний навпіл, влігшись кормою на підводну скелю, а носом на берег. Свіжа могила, бо залізо ще ворушилося від кожної хвилі, похитувалась, мов привид, у присмерку, що западав, глухо скреготіла, вибираючи зручніше місце на камінні, щоб заціпеніти й перейти в небуття.

Аднана затремтіла від холоду, а може, від цього довгого й безперервного жалібного скреготу.

Цієї миті жертва корабельної катастрофи з протяжним скреготом ковзнула по скелі й важко перевернулась, підштовхувана хвилею. Люди підвели голови й на кормі побачили напис…