Вогняна Земля, яка лежить між 53-ю і 56-ю південними паралелями, між 64-м і 75-м меридіанами, відірваними від Американського континенту, подрібнена на величезну кількість островів, які всі разом складають площу в 73 тисячі квадратних кілометрів. Відділяє її від континенту Магелланова протока. Вона утворилася, очевидно, внаслідок звичайного геологічного катаклізму, бо коли глянути на карту, то одразу видно повне споріднення між Південною Америкою й Вогняною Землею. 1521 року, вперше потрапивши зі своєю ескадрою на цю ще невідому дорогу, про існування якої лише здогадувались у цивілізованому світі, Магеллан побачив на південному березі вогні тубільців і назвав цей край Земля Вогнів, а не Вогняна Земля, як помилково твердять сьогодні. Точніше, він побачив не вогні, а дим, і спершу ця земля була названа Землею Диму, так записано і на іспанській карті 1529 року. Але іспанський король Карл І звелів пізніше називати її Землею Вогнів, розмисливши, що… диму без вогню не буває.

Але ні Магеллан, ні мореплавці, які прийшли за ним, не мали часу чи бажання ширше дослідити цю землю. Вони були раді, що знайшли дорогу до Великого океану на заході, названого Тихим, і спокійно пішли далі шукати прянощі та інші багатства, які мали відшкодувати їм труднощі подорожі.

І лише 1832 року відомий натураліст Дарвін, прийшовши сюди на бригу «Бігл», як ми знаємо, дослідив невелику частку цього невідомого краю, зазнавши численних пригод у незліченних протоках на південь від Магелланової, висаджуючись на безлюдні острови й намагаючись збагнути життя аборигенів.

Пригадуючи книжки Дарвіна й розповіді діда Леона, Антон Лупан стояв на палубі й дивувався, що жоден човен тубільців не виходив їм назустріч. Він сподівався побачити місцевих жителів, які біжать по березі, цікаві і водночас боязкі, вимахуючи хутряними накидками — єдиним своїм одягом.

Він не знав, що ще п'ятдесят років тому останні тубільці, які не загинули від сухот та інших хвороб, утекли в глиб острова, звідки вони виходили до чужинців жебрати, коли бачили, що ті сильніші, або напасти на них, якщо ті були слабші.

Нахилившись через парапет, вдивляючись у підзорну трубу в береги, капітан шукав не тільки тутешніх жителів, милувався не тільки краєвидом, який був навдивовижу знайомий, хоч він тут плив уперше. Він тримав у пам'яті вичитані й чуті описи, вони пробудили перед ним живі картини, ніби він їх справді бачив лише вчора. Але в цих знайомих пейзажах він шукав якийсь знак, залишений його другом.

І ось 8 грудня ввечері, після сімнадцятимісячного плавання, «Сперанца» кинула якір у Пунта-Аренас, посеред цього стовписька суден, які прийшли по золото. Але «Есперанси» між ними не було, не згадувалось про неї і в реєстрі порту. Антон Лупан повернувся на борт весь у полоні сумнівів, неспокою, суму. Невже П'ер пішов уздовж східного берега Вогняної Землі? Звісно, могло бути й так, але коли вони разом обмірковували план подорожі, то вирішили прибути до Пунта-Аренас і зайти в протоку з заходу, бо знали від діда Леона, що вітер там сприятливіший для плавання.