На відміну від інших пасажирів вагона першого класу, одягнених у чорні рединготи, з накрохмаленими комірцями, наш молодик був у зручному коричневому костюмі, у гольфах і в черевиках із широкими носаками. Коли сусіди по купе з великою гідністю одягали чорні літні плащі, він зняв із вішака пелерину і недбало взяв її під пахву, схопив невеличку жовту валізу, відчинив двері купе, що виходили надвір, і вискочив на перон раніше, ніж зупинився поїзд. На пероні він одразу метнувся до багажного вагона, звідки невдовзі носії почали витягати скриню з латунними замками, оковану металевими пасами.

— Обережно, пильнуйте, щоб нічого не побилося!

На велетенській скрині, яку знімали з багажного вагона, було написано:

ANTON LUPAN ingenieur

ANTON LUPAN

ingenieur

— Куди нести скриню, пане? — спитав один із носіїв.

— Знайдіть повіз — і в порт. А я прийду туди пізніше, — розпорядився подорожній.

Перекинувшись кількома словами з машиністом, наш подорожній пішов через пагорб до міста, ніби йому було геть байдуже до вантажу.

Візник, якого знайшли носії, спантеличено знизав плечима, — йому ще не доводилося бачити таких подорожніх, у яких явно не всі вдома, — смикнув віжки і рушив у напрямку порту.

Біля пристані саме швартувався грецький корабель, і капітан у збитій на потилицю шапочці лаявся з екіпажем, кусаючи від досади сигару. Двоє людей, стрибнувши на берег, повільно затягували швартови на причальних кнехтах.

Антон Лупан тим часом добирався до міста, але думки його були не про скриню. Чим ближче підходив він до бюро пана Якомакі, де був уже кілька місяців тому, то дужче охоплювала його тривога. Правду кажучи, він і не сподівався почути кращої звістки, ніж минулого разу.

Латунний дзвіночок, підвішений знадвору, розігнав недільну дрімоту в конторі, і служник, молодий хлопець, що сидів за кривоногим столиком у кутку приміщення, скочив на ноги.

— Де кір Якомакі? — спитав відвідувач.

Хлопець, не відповівши, кинувся до бічних дверей і крикнув кудись угору по сходах:

— Кіріє!.. Кіріє!..

Під важкою ходою заскрипіли сходи, і перед гостем постав сам кір Якомакі в атласних капцях із загнутими носками, в чорній святковій свитині із золотою прошвою, в підбитій соболиним хутром, в одній руці він тримав чотки, а в другій — довгий ебеновий цибух, якого Антон уже бачив минулого разу.

— Прошу вибачити, кіре Якомакі, якщо я завадив вам, — почав він, дивлячись на цибух і на чотки. — Я вже був у вас торік у листопаді. Чи нема новин за цей час про П'єра Ваяна або про його корабель?