Кіт аж ощирився, смакуючи влучність прізвиська.

— Та ви що? — відповів Куций на Стайнове звинувачення. — Звісно, я вмію читати й писати і знаю, що «чечако» означає — паничик, але я не такий освічений, щоб ще й написати це важке слово.

Обидва господарі гнівно бликнули на Кіта. Але той змовчав, що Куций напередодні питав його, як те слово пишеться.

— Це їм дошкулило хіба не менше, як ведмедина! — тішився Куций згодом.

Кіт пирхнув сміхом. Щодень він певніше відчував власну силу, та водночас росла в ньому й відраза до їхніх господарів. Поведінка їх не так дратувала, як просто викликала огиду. Адже він уже скуштував ведмедини, й вона припала йому до смаку, а вони тільки псували той смак. Потай Кіт дякував богові, що він не такий, як вони. Його неприязнь до них була вже мало не зненависть. Цілковита їхня безпорадність обурювала Кіта ще більше, ніж їхнє несосвітенне ледарство. Не дурно ж таки мав він предком Айзека Беллю і належав до роду заповзятливих Беллю.

— Огріти б їх веслом по макітрі та перекинути за облавок! — шепнув якось Кіт, коли вони знов загаялися з від'їздом. — Га, Куций?

— О, це було б здорово! — погодився Куций. — Куди їм до ведмедини! Таким смердюкам тільки рибу жувати.

III

III

Перші пороги, до яких вони дісталися, називалися Квадратовим яром; кількома милями нижче були пороги Білого Коня. Квадратовий яр не дурно так було названо: він і справді скидався на пастку з прямовисними стінами обабіч. Річка тут значно вужчала, й вода шалено проривалася крізь тісний каньйон, здіймаючись посередині футів на вісім вище, ніж біля скелястих берегів. Поверх цього нурта пінився білосніжний гребінь хвиль, що безнастанно клекотіли, не зрушаючи з місця. Квадратовий яр був страшнуватим місцем: смерть тут збирала щедру данину з переїжджих золотошукачів.

Причаливши до берега, де вже було десятків зо два човнів, власники яких не наважувались відпливати далі, Кіт і його супутники подалися оглянути пороги. Коли вони підповзли на самий край урвища й заглянули вниз на водяний крутіж, Спраг аж відсахнувся з ляку.

— Боже мій! — вигукнув він. — Тут і не випливеш. Куций значливо штовхнув ліктем Кіта й прошепотів:

— У них уже душа в п'ятах. Ладен закластися, що вони не рушать.

Та Кіт навряд чи й почув його. Подорожуючи човном, він уже спізнав упертість і неймовірну жорстокість стихії, і видовище внизу викликало в ньому войовничий запал.

— Треба промчати самим гребенем, — міркував уголос Кіт. — Бо найменше відхилення, й нас хрясне об скелі.

— І так і не дізнаємося, об віщо нас розтрощило, — докинув Куций. — Ти вмієш плавати?