— Смок.

— Отже, Куций і ви, містере Смоку, беріться до човна.

— Просто Смок, без містера, — зауважив Кіт.

Спраг сухо кивнув головою, й вони вдвох зі Стайном, струнким сухорлявим юнаком, подалися між намети. Куций значуще підморгнув Кітові.

— Понад півтори тонни вантажу, а вони й пальцем не кивнуть. Ось побачиш.

— То нам же за те й платять, щоб ми все робили, — бадьоро відповів на це Кіт. — Ми й самі впораємося.

Перетягти на плечах три тисячі фунтів за сотню ярдів — це робота не легка, а ще в отаку завірюху, провалюючись важкими чобітьми в кучугурах снігу, — то й зовсім виснажлива. До того передусім треба було скласти намета й спакувати всяке табірне начиння. Покінчивши з цим, Смок та Куций узялися вантажити човна. Щораз, як човен під тягарем осідав, його відштовхували далі й далі від берега, отож відстань, що її мали перебродити вантажники, все збільшувалася. До другої години, одначе, роботу було скінчено, й Кіт, дарма, що двічі снідав, так охляв, аж у нього коліна тремтіли. Куций почувався не краще. Він понишпорив і в одному великому казанку натрапив на холодні боби впереміш із здоровими куснями грудинки. Напохваті знайшлася лиш одна ложка з довгим держаком, і вони по черзі запускали її в казанок. Кіт без усякого жарту запевняв, що зроду не їв нічого смачнішого.

— А їй-бо, — мурмотів Кіт, плямкаючи, — я ніколи не знав, що то є апетит, доки не звідав цих мандрів.

Спраг і Стайн застали їхній бенкет у самому розпалі.

— А чого це ми баримося? Чи не час вирушати? — невдоволено запитав Спраг.

Замість відповіді Куций ще глибше зачерпнув ложкою, виїв з неї й передав її Кітові. Служники мовчки жували далі, доки не спорожнили казанка.

— Либонь, ми тут байдикували, — огризнувся нарешті Куций, витираючи долонею рота. — І нічогісінько не зробили. І вам нічого не приготували їсти. Це все через мене.

— Нічого, нічого. Ми поснідали в одному наметі у своїх друзів, — квапливо відповів йому Стайн.

— Я так і знав, — буркнув Куций.

— То як ви вже скінчили, рушаймо! — підганяв Спраг.

— Онде човен на воді, — махнув рукою Куций. — І вже навантажений. То чого ще треба, щоб рушати?

— Сісти й відштовхнутися. Ходімо!

Господарі сіли в човна, а Кіт і Куций заходилися штовхати його перед себе. Коли вода полилася їм за халяви, вони вскочили в човен. Але ті двоє не були готові з веслами, і човна вмить прибило назад, на мілизну при березі. Так робилося разів шість, і все коштом надмірних зусиль Кіта з Куцим.

Проклинаючи все на світі, Куций похмуро сів на корму й заклав за щоку тютюнової жуйки, в той час як Кіт вичерпував з човна воду, а решта двоє перекидалися неґречними репліками.