Він витяг із кишені важкеньку торбинку, розв'язав і почав сипати з неї в миску грубий пісок і самородки. Чоловік, що стояв поряд, вилаявся і, схопивши гравця за руку, смикнув її догори, щоб зупинити золотий струмок. В миску вже висипалося шість, а то й вісім унцій золота.

— Не будь такий розумака! — вигукнув цей другий чоловік. — Не в тебе одного золото.

— Ач, нетерплячка бере! — оскірився гравець у кості. — Квапиться, наче тут ділянки роздають!

Люди штовхалися й напирали, поспішаючи кожне докласти до миски, а коли всі, нарешті, задовольнилися, Смок насилу підняв миску й сміючись сказав:

— Тут вистачить на харчі всьому племені аж до літа! Ну, а собаки? Треба п'ять найжвавіших запрягів.

Було запропоновано одразу з десяток запрягів, і ціле селище перетворилося на комітет допомоги індіянам, що розглядав і обговорював кожен запряг, приймав їх або відхиляв.

— Ну, куди ти із своїми ваговозами? — сказав хтось Довгому Білові Гаскелу.

— Та кожен з них тягне за двох! — образився той.

— За двох-то тягне, але не прудко, — відказали йому. — Ти зажди трохи — для важких санок вони якраз і підійдуть.

Тільки-но чийсь запряг діставав схвалення, його власник тут-таки починав лаштуватись до від'їзду, маючи собі кількох чоловік до помочі.

Один запряг відхилили через те, що собаки лише сьогодні з дороги. Власник іншого запропонував своїх собак, але з провинним виглядом показав перебинтовану ногу, що позбавляла його змоги самому їхати. Цей запряг узяв Смок, хоч йому й кричали, що він висилився і повинен відпочити.

Довгий Біл Гаскел заявив, що в Гладкого Олсена собаки прудконогі, але сам Олсен — важкий, як слон. Олсен важив двісті сорок фунтів, і все його опасисте тіло аж затрусилося з обурення. Мало не плачучи з люті, цей скандінав лаявся доти, доки його не зарахували до загону важких запрягів; скориставшися з пагоди, гравець у кості перехопив Олсенів легкий запряг.

Нарешті п'ять запрягів було відібрано й навантажено, але тільки чотирьох погоничів комітет затвердив одностайно.

— А Калтус Джордж? — вигукнув хтось. — З нього добрий погонич, і він не здорожений.

Всі погляди звернулися до індіянина, але той мовчки стояв із безвиразним обличчям.

— Візьми запряг, — сказав Смок.

Кремезний індіянин наче й не чув його. Немов прошитий електричним струмом, натовп насторожився. Схвильовані люди кільцем обступили Смока й Калтуса Джорджа, що стояли лице в лице. І Смок зрозумів: за мовчазною згодою громади він став виразником її волі в тому, що зараз відбувається і має відбутися. Та ще й гнів його брав, чи ж бо по-людському це — байдуже стояти осторонь, коли всі так пориваються допомогти голодним! До самого кінця цієї історії Смок так і не збагнув причини поведінки Калтуса Джорджа: він не міг уявити собі, щоб у цього індіянина були якісь інші спонуки, крім егоїстичних і корисливих.