— Замовкніть! Та замовкніть! — захекано вигукнув Куций, затикаючи пальцями вуха. — Ти куди?! Ач куди! — раптом скрикнув він і, стрибнувши вперед, вибив ногою ножа з руки індіянина, що підповз до запрягу і замірявся перерізати горло передовикові.

— Це жахіття, — пробурмотів Смок.

— Я аж упрів, — озвався Куций. Врятувавши Жвавого, він знову став поряд з товаришем. — Увесь мокрий. Що нам робити з цією каліччю?

Смок знизав плечима, але в цю мить відповідь з'явилася сама собою. До них підповз індіянин, що його єдине око було звернуте не до санок, а до Смока, і в погляді цього тубільця проблискував розум, який брав гору над божевіллям. Друге око індіянинове вже запухло під великою ґулею — Куций пригадав, що це він і набив її. Індіянин підвівся на лікті й заговорив:

— Я Карлук. Я добрий сиваш. Я бачив багато білих людей. Я багато голодний. Усі сиваші багато голодні. Усі сиваші не бачили білої людини. Я бачив. Я тепер їсти буду. Всі сиваші тепер їсти буду. Ми купимо їсти. Маємо золото, багато-багато. Не маємо їсти. Влітку лосось не прийшов у Молочну. Взимку олень не прийшов. Не маємо їсти. Я казав сивашам — багато білих людей прийшло на Юкон. Біла людина має багато їсти. Біла людина любить золото. Беремо золото, ідемо на Юкон, біла людина дасть їсти. Маємо багато золота. Я бачив, біла людина любить золото.

Він зняв з пояса торбинку й кощавими пальцями почав розв'язувати її.

— Ви забагато галасуєте! — сердито кинув йому Куций. — Скажи своїм скво, скажи дітлахам, нехай замовкнуть!

Карлук обернувся й крикнув щось жінкам. Почувши його наказ, інші чоловіки теж владно підвищили голоси, і потроху жінки притихли й заспокоїли дітей. Карлук на хвилину покинув розплутувати вузлика і, розчепіривши пальці, став багато разів підносити й опускати руку.

— Оце стільки сивашів померло, — сказав він.

І Смок підрахував, що сімдесят п'ять чоловік племені спостигла голодна смерть.

— Я куплю їсти, — сказав Карлук. Нарешті він розв'язав торбинку й вийняв з неї цілу брилу важкого металу. Решта індіян зробили те саме, і довкола завидніли такі самі металеві бруски.

Куций широко розплющив очі.

— О господи! — вигукнув він. — Мідь! Звичайнісінька червона мідь! А вони гадають, що це золото!

— Золото, — переконано повторив Карлук, тільки це слово й виловивши з мови Куцого.

— І вони, сердешні, поклали на це всі свої надії, — пробурмотів Смок. — Дивись, цей шмат важить фунтів сорок. У них тут сотні фунтів, і вони тягли їх на собі, хоч, самі ледве на ногах стоять. Слухай, Куций, ми повинні нагодувати їх.

— Ха! Сказати легко. А як з обрахунком? У нас із тобою харчів на місяць, цебто шість пайок на тридцять — буде сто вісімдесят. А тут двісті індіян — з дай боже яким апетитом. Як же нам, у біса, нагодувати їх хоча б по разу?