Хоч санки були легкі, — усього вантажу шість вуджених лососей, два фунти бобів з грудинкою і спальне хутро, — Смок не міг одразу набрати розгону. Замість сидіти на санках і поганяти собак, він мусив орудувати жердиною. А позаду ж був важкий день, і Смок, і собаки встигли добре притомитися. Вже настали довгі полярні сутінки, коли він подолав перевал і проминув Лисі Вали.

Схилом униз їхалося вже легше, і час від часу Смок навіть вихоплювався на санки й примушував собак долати по шість миль на годину. Темрява заскочила його зненацька, і він непомітно для себе збочив на широке річище якогось невідомого струмка; потім струмок почав петляти, і Смок вирішив, що заощадить час, коли рушить далі напрямки. Та вже в непроглядній пітьмі йому довелося повернутись до річища й знову намацувати дорогу. Шукав він її цілу годину — і марно. Тоді Смок розклав багаття, дав собакам по піврибини й з'їв половину своєї пайки. Ще не встиг він заснути, загорнувшись у спальне хутро, як раптом здогадався, куди його занесло. На широкій долині струмок розгалужувався на два рукави, і, подавшись навпростець, Смок заблукав. Тепер він був на головному річищі, за милю від стежки, що вони з Куцим пробили вранці. Ця стежка перетинала долину й вужчий рукав і далі вела до невисокого хребта.

Тільки-но благословилося на світ, Смок, не поснідавши, вибрався в дорогу і через милю вийшов-таки на стежку. І так людина й собаки, голодні, без перепочинку, вісім годин поспіль продиралися навпростець через дрібні струмки й невисокі вододіли. Близько четвертої години, коли почало швидко смеркати, Смок залишив позаду Мільку й виїхав на утертий шлях по Лосячому ручаю. До Муклука залишалося п'ятдесят миль. Смок зупинив собак, розклав багаття, кинув собакам по другій половині лосося, розігрів і з'їв свій фунт бобів. Потім стрибнув на санки, крикнув собакам: «Гайда!» — і вони дружно налягли на лямки.

— Летіть, собацюри! — горлав він. — Уперед! Летіть, коли рибки хочеться! В Муклуці рибки — хоч завалися! Наддайте ходи, вовчі діти! Гиджа!

III

III

Чверть години тому вибило північ. У шинку «Копальня Енні» було так людно, аж не продихнути; у грубках у великій кімнаті гуготіло полум'я. Клацання фішок і стукіт на гральних столах зливалися в безнастанний однотонний гомін, і так само однотонно гули й чоловічі голоси — розмовляли-бо всі разом, хто сидячи, хто стоячи, по двоє, по троє і більшими гуртами. Вагарі порядкували коло терезів, — тут же за все платилося золотим піском, — і навіть за порцію віскі треба було відсипати на долар піску.