— Знаю. Цингу лікують городиною, і всякі ліки тут безпорадні. Єдине — це городина, надто картопля. Але теорія теорією, а факт той, що ці травоїдні геть усі хворі на цингу.

— Хіба що вона заразна?

— Ні, щодо цього лікарі певні. Цинга мікробами не передається. Заразитися нею не можна. Вона сама виникає в тілі. Через зіпсуття крові, чи що. Тобто, річ не в тому, що вони щось прихопили, а в тому, що їм чогось бракує. На цингу захворюють, коли крові бракує якихось речовин, і ті речовини порошками й мікстурами не відновиш, а тільки городиною.

— Але ж ці диваки тільки зелень і їдять, — заперечив Куций. — І зелені в них — хоч завалися. Ні, тут щось не так, Смоку. Це ти розводиш теорію, але факти з нею не в'яжуться. Цинга — заразна, тож вони й прихопили її і тепер мучаться. І ми з тобою заразимося, якщо застрянемо в цій дірі. Бр-р! Я вже чую, як ті кузьки заповзають у мене.

Смок тільки осміхнувся і постукав у двері ще однієї хатини.

— Певно, й тут те саме, — сказав він. — Зайдім. Треба таки вияснити, що до чого.

— Чого вам треба? — спитав різкий жіночий голос.

— Побачитися з вами, — відповів Смок.

— А хто ви такі?

— Лікарі з Доусона, — бовкнув Куций, і Смок одразу ж нагородив його за легковажність штурханом під ребра.

— Ніякі лікарі нам не потрібні, — відказала жінка голосом, що аж уривався з болю й злості. — Йдіть собі звідси. На добраніч. Ми в лікарів не віримо.

Смок потягнув за клямку, штовхнув двері і, ввійшовши, підкрутив гніт гасової лампи, щоб стало видніше. Четверо жінок на чотирьох лежанках перестали стогнати й зойкати і втупилися очима в непроханих гостей. Двоє були молоді, з виснаженими обличчями, третя — старша й дуже гладка, а четверта, яку Смок одразу впізнав з голосу, — така була худа й кощава, що він зроду такої худорби не бачив. Смок скоро зрозумів, що це й є Лора Сіблі, ота сама провісниця, професійна пророчиця, яка організувала в Лос-Анджелесі вегетаріанців і привела їх до цього табору смерті на Нордбесці. Розмова вийшла аж ніяк не дружня. Лора Сіблі в лікарів не вірила. І на додачу до всіх своїх знегод майже зневірилася в собі самій.

— Чому ви не послали по допомогу? — спитав Смок, коли вона зупинилася перевести подих. — Адже на Стюарті в селище, а за два-три тижні можна й до Доусона дістатися.

— А чом Еймос Вентворт не пішов? — вигукнула вона з мало не істеричною злістю.

— Я з цим добродієм не знайомий, — відказав Смок. — А що він тут робить?

— Нічого. Але він єдиний з-поміж нас не захворів на цингу. І знаєте, чому не захворів? Я можу вам сказати. Ні, не скажу. — Вона так щільно стулила тонкі губи, що Смокові здалося, ніби крізь напнуту шкіру на її щелепах проглядають зуби аж до коренів. — Та й навіщо нам було посилати? Я ж знаю. Я не дурна. В наших комірчинах повно всіляких фруктових соків та консервованої городини. Супроти цинги ми озброєні, як жоден інший табір на Алясці. Городина, садовина, горіхи — все, що тільки можна наготувати в запас, воно в нас є, і предостатком.