— Ну, що ти на це, Смоку? — переможно вигукнув Куций. — Це вже тобі факт, а не теорія. Кажеш, городина лікує. От же тобі городина, а де ж лікування?

— Це таки річ незрозуміла, — визнав Смок. — Іншого такого селища на Алясці й справді нема. Я бачив хворих на цингу — вряди-годи траплялося таке, — але щоб цілий табір заслаб, та ще й так тяжко, — бачу вперше. Все-таки тут щось не те, Куций. Ми повинні зробити для них, що можемо, але спершу треба подбати про ночівлю й про собак. Ми навідаємося до вас завтра вранці, м-м… місіс Сіблі.

— Міс Сіблі, — обурилася вона. — І послухайте, юначе, якщо ви поткнетеся сюди з вашими ідіотськими ліками, я почастую вас добрячим набоєм.

— Не провісниця, а справжня тобі відьма, — сміючись, сказав Смок, коли вони пробиралися поночі до порожньої хатини навпроти тієї, де побували найперше.

Видно було, що в тій хатині донедавна жило двоє — і друзі мимоволі подумали, чи не належала вона отим самовбивцям, на яких вони натрапили дорогою. Комірчина при хатині виявилася вщерть повна всіляких харчів — консервованих, сушених, згущених, у банках, пачках та бляшанках.

— І як же це вони примудрилися прихопити цингу? — дивувався Куций, підносячи до лампи пачки з яєчним порошком та італійськими грибами. — А глянь на оце! А на оце! — Він підносив у руці бляшанки з томатами, кукурудзою й оливками. — І навіть в їхньої провідниці теж цинга. Що воно за перечепа?

— Вона провісниця, а не провідниця, — поправив його Смок.

— Ні, провідниця, — затявся Куций. — Вона чи не вона провела їх у цю діру?

II

II

Наступного ранку, коли розвидніло, Смок зіткнувся з чоловіком, що тяг важкі санки з дровами. Це був невисокий охайно вдягнений міцний чоловічок; ступав він легко й шпарко, незважаючи на тяжкий вантаж. І все ж Смок одразу перейнявся неприязню до нього.

— Що з вами? — запитав він.

— Нічого, — відповів чоловічок.

— Це я знаю, — сказав Смок. — Отож вас і питаю. Ви Еймос Вентворт. Але як це вам одному-єдиному пощастило уникнути цинги?

— Бо я не бив байдиків, — хутко відповів той. — Ніхто з них би не захворів, якби вони не сиділи по хатах, а щось робили б. А вони що? Тільки бурчали, й рюмсали, й нарікали на холод, на довгу ніч, на труднощі, на болячки і на все на світі. Вилежалися в ліжках, що аж порозпухали, а тепер уже не годні встати. Ось ви на мене гляньте. Я працював. Зайдіть-но до моєї хатини.

Смок увійшов слідом за ним.

— Бачите, яка хата? Чиста, мов лялечка. Всюди прибрано, всюди лад. Тож-бо. Я б і долівку не посипав тирсою й стружками, коли б з ними не тепліше. Але вони в мене чисті. А побачили б ви, яка долівка в декотрих моїх сусідів! Наче хлів. А я, приміром, ще жодного разу не їв з немитої тарілки. Отож-бо, добродію. І все це робота, а я роботу люблю, тим-то й цинги не маю. Оце так, щоб ви знали.