— Що? Мене? — вигукнув Куций. — Ні, я подаю у відставку.

— А я тебе не відпускаю. А що справа це нелегка, то я буду тобі за помічника. Нам треба розворушити їх. Перш за все нехай поховають своїх мерців. Найдужчих призначимо в поховальну команду. Трохи слабкіших — вирядимо заготовляти паливо, бо вони й під укривала позалазили, щоб у ліс по дрова не ходити. Ну, і так далі. І щоб не забути про ялиновий відвар. Старожитці знаються на ньому. А ці вегетаріанці про нього, певно, й не чули.

— Ну, тепер нам не минути лиха, — зауважив Куций. — Покуштуємо ми свинцю, то вже запевно.

— А ми з цього й почнемо, — сказав Смок. — Ходім. За годину вони перетрусили всі понад двадцять хатин і відібрали в таборян усі рушниці, дробовики й револьвери.

— Ану, болящі, — казав Куций, ввалюючись до хатини, — викладайте свої пукавки. Вони нам знадобляться.

— Кому це — вам? — спитали в першій же хатині.

— Лікарям з Доусона, — відповів Коротун. — І наше слово — закон. Ну, ворушіться. І набої теж.

— А навіщо вони вам?

— Щоб відбити напад м'ясних консервів у вашій ущелині. І майте на увазі — слідом за нами наступає ялиновий відвар. Ну, мерщій!

І це був тільки початок. Потім Смок з Куцим заходилися витягувати всіх із постелі — кого добром, а кого й силком. Менш недужих Смок відібрав у поховальну команду. Другій команді було наказано назбирати дров, щоб відігріти багаттям землю під могили. Третя команда дістала наказ нарубати дров — порівну для кожної хатини. Тим, хто вже неспроможний був виходити надвір, Смок доручив прибирати в хатинах і прати білизну. Ще одна команда назбирала ялинового віття, і на всіх грубках почали готувати відвар.

Та хоч Смок з Куцим і вдавали, ніби все йде, як по маслу, становище було дуже прикре. Їм аж моторошно стало, коли вони прикинули, що принаймні з тридцятеро хворих у безнадійному стані і їх не можна підняти з ліжка. Одна з жінок у хатині Лори Сіблі тієї ночі померла. Але треба було діяти рішуче.

— Мені б не хотілося лупцювати хворого, — пояснював Куций, погрозливо стискаючи кулак, — але задля його-таки добра я можу й голову йому відірвати. Та й усіх вас, ледарюк, треба було б налупцювати. Ану, ворушіться! Вставай із цього барлогу, і то неоглядьки, бо мені вже кулаки сверблять!

Працюючи, люди стогнали, зойкали, схлипували, сльози котилися їм по щоках і замерзали, — тож ясно було, що страждання їхні не вдавані. Становище було розпачливе, а Смокові приписи вимагали справжнього героїзму.

Коли робочі команди опівдні розійшлися по хатинах, на кожному столі вже стояв пристойний обід, що його зготували слабкіші пожильці хатин під наглядом і проводом Смока з Куцим.