— Бо ховати його доведеться не комусь, а нам з тобою, — розсердився Куций. — А хлопець просто жах як мучиться…

— Замовкни, — сказав Смок.

Куций ще трохи посопів сердито, а тоді заснув важким сном змореної людини.

IV

IV

Вранці вони дізналися, що помер не тільки Джонс: один з найдужчих чоловіків, учора призначений до команди дроворубів, повісився. А потім потяглися довгі моторошні дні. Цілий тиждень, зціпивши зуби, Смок виганяв людей на роботу й поїв їх ялиновим відваром. І одного по одному, а то й по двоє-троє зараз мусив звільняти їх від роботи. Поступово він переконувався, що фізична праця — це не ліки на цингу. Поховальна команда танула з кожним днем, але роботи їй тільки більшало, і повсякчас п'ять чи шість могил, викопаних у запас у прогрітій багаттями землі, чекали на нових мерців.

— Гіршого місця для селища годі було б і вибрати, — сказав Смок Лорі Сіблі. — Подивіться — тут же дно вузької ущелини, що тягнеться зі сходу на захід. Навіть опівдні сонця за цими скелями не видно. Ви вже кілька місяців не бачили сонячного світла.

— А звідки ж мені було знати про це? Він знизав плечима.

— Мусили б знати, якщо повели сотню дурнів по золото.

Вона люто зиркнула на нього й пошкандибала далі. Смок, навідавшись до робочої команди, яка, стогнучи, збирала ялинове віття, уже вертався назад, коли це знову побачив провісницю. Вона саме входила до хатини Еймоса Вентворта, і Смок рушив слідом за нею. Підступивши до дверей, він почув, як вона жебрацьким тоном вимолює щось.

— Тільки для мене, для мене одної, — благала вона в ту мить, коли Смок став на порозі. — Я не скажу ні душі…

Обоє винувато озирнулися на непроханого відвідувача, і Смок зрозумів, що тут щось криється, і подумки вилаяв себе, чом не здогадався підслухати.

— Ану що у вас тут? — сказав він гостро.

— Про що це ви? — похмуро перепитав Еймос Вентворг. І Смок не зміг пояснити, про що саме йому йшлося.

V

V