Тим часом становище все гіршало. В цій глибокій ущелині, куди не заглядало сонце, смерть нещадно косила людей. Щоранку Смок і Куций острашливо оглядали один в одного рот — чи не з'явилися на яснах і слизовій оболонці білі плями, перша безперечна ознака цинги.

— Мені вже досить. — заявив Куций одного вечора. — Я все обміркував, і мені вже досить. Може, сякий-такий погонич рабів з мене й вийшов би, але поганяти калік я не годен. Вони ж день у день підупадають на силі. Я вже й двох десятків не можу вигнати на роботу. Джексонові сказав сьогодні, щоб поклався в постіль. Він уже ладен порішити себе. В нього це просто на виду написано. Ні, праця їм нічого не дає.

— І я тепер теж так гадаю, — відказав Смок, — Залишимо на роботі душ десять, а решту вже не чіпатимемо. Ці десятеро будуть нам за помічників. Нехай працюють по черзі. Але ялиновим відваром треба й далі поїти.

— Він теж нічого не дає.

— Може, й не дає, та бодай хоч не шкодить.

— Ще один укоротив собі віку, — повідомив Куций наступного ранку, — Філіпс. Я давно вже бачив, що до цього йдеться.

— Щось у нас не гаразд виходить, — аж простогнав Смок. — А що ти пропонуєш, Куций?

— Хто, я? Я нічого не пропоную. Хай буде, як буде.

— Але ж тоді вони всі перемруть!

— Чому всі? Вентворт залишиться, — буркнув Куций, котрий давно вже поділяв Смокову неприязнь до цього типа.

Як не дивно, а Вентворта цинга таки не брала, і ця загадка весь час пантеличила Смока. Чому Вентворт один-єдиний на цілий табір не піддався хворобі? Чому Лора Сіблі так ненавидить його і водночас скиглить та плазує перед ним і щось у нього вимолює, а він їй не дає?

Кілька разів Смок ніби незумисно заходив до Вентворта в обідню пору. Та лиш одне викликало у нього підозру — підозріливість, з якою зустрічав його Вентворт. Тоді він спробував вивідати щось у Лори Сіблі.

— Сира картопля вилікувала б вас усіх, — сказав він провісниці. — Я знаю, бо вже не раз це бачив.

Очі її спалахнули — надією, люттю і ненавистю, — і Смок зрозумів, що натрапив на слід.

— Чому ви не привезли з собою на пароплаві свіжої картоплі? — спитав він.

— Ми везли. Але у Форті Юконі ми її вигідно продали. У нас предостатком сушеної картоплі, і ми знали, що вона краще збережеться. Вона ж навіть не мерзне.

— І ви продали геть усю свіжу? — аж зітхнув Смок.

— Атож. Звідки ж нам було знати?

— І у вас не лишилося анічогісінько? Може, який лан-тух-два усе ж завалявся?

Завагавшись на хвильку, вона похитала головою, а тоді кинула: