— На добраніч, хлопці, — сердито кинув Смок, зупиняючись на березі Юкону там, де стежка круто збігала вниз. — Я поснідаю і ляжу спати.

Всі три сотні загорлали, що проводять його, і рушили кригою за ним на той берег, до Тра-Ля-Ля. О сьомій годині він привів усю юрму до покрученої стежки, що крутосхилом підіймалася вгору до хатини Дуайта Сендерсона. Крізь заклеєне промащеним папером віконце виднів вогник свічки, з димаря клубочився дим. Двері розчинив Куций.

— Заходь, Смоку, — привітав він приятеля. — Сніданок готовий. А що то за люди?

На порозі Смок обернувся.

— Ну, хлопці, на добраніч! І не згадуйте лихим словом.

— Зажди-но хвильку, Смоку! — крикнув Біл Солтмен, і в голосі його почулося гірке розчарування. — Я хочу з тобою хвильку побалакати.

— Кажи, я слухаю, — великодушно відказав Смок.

— Чи не поясниш ти нам, за що ти заплатив старому Сендерсонові двадцять п'ять тисяч?

— Біле, ти мені вже в печінках сидиш, — відповів Смок. — Я приходжу до свого, так би мовити, позаміського маєтку, маю надію знайти тут тишу й спокій та добрий сніданок, а ти приводиш за собою цілу юрбу й влаштовуєш мені перехресний допит! То навіщо людині позаміський маєток, коли вона не може навіть там знайти тиші й спокою?

— Ти не відповів на моє запитання, — неухильно заявив Біл Солтмен.

— Бо я й не збираюся, Біле. Це наша з Сендерсоном приватна справа. Будуть ще якісь запитання?

— А пощо ви тої ночі везли на санках лом і дріт?

— Ну, яке твоє поросяче діло? А втім, нехай Куций тобі відповість, коли хоче.

— А певно! — охоче встряв у розмову Куций. Він уже розтулив був рота щось далі сказати, але завагався й глянув на товариша. — Знаєш, Смоку, між нами кажучи, я теж гадаю, що яке їм до цього поросяче діло? Т вже заходь, бо вся кава википить.

Двері зачинилися, і три сотні розчарованих чоловік розбилися на окремі гуртки.

— Ти ж, Солтмене, обіцяв привести нас на саме місце, — озвався хтось.

— Отакої! — огризнувся Солтмен. — Я сказав, що Смок приведе нас на саме місце.

— То це воно й є?

— Я знаю не більше, ніж ви. Але ж усім ясно, що Смок щось відкрив і тепер приховує. Бо інакше за що б він заплатив Сендерсонові двадцять п'ять тисяч? Певна річ, не за це паршиве каміняччя.

Юрма хором погодилася з цією думкою.