— Згода. — Сендерсон обернувся до Куцого. — Коли я оселявся тут, усі казали, що я дурень, — оскірився він, — А виходить, у цього дурня десять тисяч у кишені, га?

— На Клондайку дурнів аж кишить, — тільки й зумів відповісти Куций. — Кому-небудь з них мусить же пощастити!

III

III

Наступного ранку законно оформили продаж землі, що належала Дуайтові Сендерсону — «ділянки, що надалі іменуватиметься селищем Тра-Ля-Ля», як на вимогу Смока було зазначено в запродажній. А потім касир Північно-Західного банку зважив і видав на двадцять п'ять тисяч Смокового золотого піску, причому з півдесятка випадкових відвідувачів бачили, як той пісок зважувано і хто його одержав.

Шукачі золота — люди підозріливі. Досить кому-небудь зробити щось не зовсім звичайне — скажімо, вибратися на полювання лося чи просто вийти поночі помилуватись північним сяйвом, — і всі вже ладні подумати, що він знайшов десь родовище золота. Отож коли стало відомо, що такий промітний доусонець, як Смок Беллю, сплатив двадцять п'ять тисяч доларів старому Дуайтові Сендерсону, ціле місто захотіло довідатися, за що ці гроші сплачено. Старий Сендерсон з хліба на воду перебивався в своєму безлюдному закутку — що ж у нього могло бути такого, що варте двадцяти п'яти тисяч? Відповісти на це ніхто не міг, тим-то всі доусонці з гарячковою цікавістю стежили за Смоком.

По обіді поширилася чутка, що кілька десятків чоловік спакували свої похідні клунки й поприносили їх, щоб були напохватніше, в шинки на Головній вулиці. За кожним Смоковим кроком тепер стежили десятки пар очей. Жоден з численних знайомих Смока не насмілився спитати його, що саме він купив у старого Дуайта, і це свідчило, наскільки поважно сприйняли мешканці Доусона угоду Смока із Сендерсоном. З другого боку, про яйця ніхто й словом більше не прохоплювався при Смокові. Під таким самим дружнім та делікатним наглядом перебував і Куций.

— Я почуваюся так, наче вбив когось чи сам на віспу захворів: кожне на мене витріщається, а заговорити боїться, — поскаржився Куций, здибавшись із Смоком біля входу до «Оленячого Рогу». — Глянь-но на Біла Солтмена — бачиш, онде, на тому боці. Йому аж кортить глянути на нас, але очей нізащо не поверне, вдає, ніби задивився в кінець вулиці. Наче нас із тобою він і зовсім не знає! Але я ладен закластися на чарку, Смоку: якщо ми зараз зайдемо за ріг, ніби поспішаючи кудись, а тоді повернемо назад, то неодмінно зіткнемося з ним носом до носа, бо він порветься за нами.

Вони випробували цей викрут — і справді, коли завернули назад, за рогом налетіли на Солтмена, що широкою ходою бувалого мандрівника ступав за ними назирці.