— Еге ж, — підтвердив той. — Селище тут буде, здається, дай боже, і охочих поселитись не забракне.

— Ви пішли не в тому напрямку, ту частину ми не продаємо, — сказав Смок. — Ділянки під забудову онде праворуч і на тих скелях. А все, що лежить від річки й до того кряжа, не продається. Отож завертайтеся.

— Але ми наглянули собі саме ту землю, — відказав Солтмен.

— А я вам кажу, вона не продається, — гостро кинув Смок.

— І навіть прогулятися в той бік не можна? — наполягав Солтмен.

— Не можна. Ваші прогулянки вже набридли мені. Завертайтеся звідти!

— А ми все-таки прогуляємося, — затявся Солтмен. — Ходім, Паливодо.

— Попереджую вас, що це порушення приватної власності, — остеріг Смок.

— Ніякого порушення, ми тільки прогулюємося, — грайливо відказав Солтмен і, повернувшися спиною, ступив перший крок.

— Гей! Ані руш, Біле, бо покладу на місці! — гукнув Куций, вихоплюючи два кольти сорок четвертого калібру й прицілюючись. — Ще крок — і одинадцять дірок прошиє погану твою шкуру! Ясно?

Солтмен ошелешено зупинився.

— Йому-то ясно, — пробурмотів Куций Смокові. — Але от що мені робити, як він піде далі? Не стріляти ж!..

— Послухай, Куций, май совість! — заблагав Солтмен.

— Вертайся сюди, й ми з'ясуємо, хто що має, — відрубав Куций.

Вони все ще з'ясовували це й тоді, коли потік шукачів золота перехлюпнув через крутий берег і насунув на них.

— Яке ж це порушення закону, коли людина хоче купити землю й прийшла вибирати собі ділянку? — доводив Паливода.

— Але ж земля ця приватна власність? Приватна. Ну то нічого й лізти, — відповідав Куций. — Тобі ж бо ясно кажуть, що вона не продається.

VI

VI