Лабіскві була чарівна, і, однак, поряд з її лицем із плоті й крові завжди поставало, немов осяяне вогнем, лине Джой Гастел. Джой щоразу бувала така стримана, вона так дотримувалася умовностей цивілізації! Але тепер Смокова уява наділяла Джой Гастел усім тим душевним багатством, що його він відкрив у Лабіскві. Одна лише звеличувала другу, ' всі жінки цілого світу звеличилися в Смокових очах завдяки тому, що він побачив у душі Лабіскві, біля Снасового багаття в країні снігів.

Водночас Смок пізнавав і самого себе. Він згадував усе, що знав про Джой Гастел, і зрозумів, що кохає її. Але й Лабіскві була дорога його серцю. А що це означало, як не кохання? Чи можна назвати це почуття якось інакше, не принизивши його? Ні, це кохання, і ніщо інше. Виходить, він схильний до багатоженства! Це відкриття вразило його до глибини душі. Колись серед сан-франціської богеми він чував розмови про те, що можна бути закоханим одразу в двох чи й трьох жінок. Тоді він цьому не повірив. Та й як він міг повірити, не зазнавши цього на власному досвіді? Але тепер — інша річ. Тепер він і справді кохає одразу двох, і хоча частіше йому здавалося, що почуття до Джой Гастел переважає, деколи він ладен був заприсягтися, що Лабіскві йому любіша.

— У світі, мабуть, багато жінок, — сказала вона йому якось. — І жінки люблять чоловіків. Певно, і тебе любило багато жінок. Розкажи мені про них.

Він нічого не відповів.

— Розкажи мені, — наполягала вона.

— Я ніколи не був одружений, — ухильно відповів він.

— І в тебе більш нікого немає? Немає за горами іншої Ізольди?

І тут Смок остаточно переконався, що він боягуз. Він збрехав. Хоч і всупереч своїй волі, але збрехав. Він похитав головою, повільно, ласкаво всміхнувся — і сам, напевно, здивувався б, якби побачив, яка ніжність відбилася на його обличчі, коли Лабіскві аж засяяла від щастя.

Він намагався знайти собі виправдання, вигадував для себе заспокійливі й, безперечно, лицемірні докази, але він і справді не був такий бездушний, щоб безжально розбити серце цієї наївної дівчини.

Снас теж бентежив його. Чорні ватагові очі все помічали, і він не звик кидати слів на вітер.

— Хіба є такий батько, що прагне видати дочку заміж? — казав він Смокові. — В усякому разі, не той, що має хоч трохи уяви. Це боляче. Повірте, навіть подумати про це боляче. Проте так заведено в житті — і Маргеріт теж мусить колись одружитися.

Запала мовчанка, і Смок уже вкотре спитав себе, яка ж таємниця оповиває Снасове минуле.

— Я людина брутальна й жорстока, — вів далі Снас. — Але закон — це закон, і я справедливий. А тут, для цих первісних людей, я — і закон, і суддя. Ніхто не насмілиться мені перечити. І до того ж я батько, і прокляттям моїм є власна моя уява.