Не раз, як він лежав коло багаття й сонно мружив на нього очі, йому здавалось, що він бачить інше багаття, що він лежить коло того іншого багаття й бачить чоловіка зовсім не подібного до цього от кухаря-метиса. У того другого чоловіка коротші ноги й довші руки, м'язи не такі гладкі, а вузлуваті, як ті мотузки, волосся довге, куструвате, чоло низьке й ніби стесане назад. Той чоловік видавав чудні звуки і наче боявся темряви, бо, пильно вдивляючись у неї, він міцно стискав у руці важку ломаку з прив'язаним на кінці каменем. Він був мало не зовсім голий, тільки на спині подерта й пропалена шкура, але тіло вкрите все волоссям, а на грудях, на плечах, на стегнах та на руках зверху воно як густа шерсть. Він стояв не рівно: тулуб нахилився вперед, а ноги зігнуто в колінах. Рухи його пружні й гнучкі трохи чи не по-котячому, і весь він якийсь насторожений, мовби на нього по всяк пору чигають видимі й невидимі небезпеки.

Інколи цей косматий чоловік сидів навкарачки біля вогнища і, сховавши голову між коліна, спав. Лікті йому тоді спиралися на коліна, а руки стиснуті були на голові, ніби захищаючи її від дощу. А за вогнищем у темряві світилося щось, ніби жарини, і все парами, все по два. Бек знав, що то хижі звірі. Він чув навіть, як тріщали кущі, коли вони продиралися крізь них, чув, як вони шурхотіли вночі. І коли він так куняв на березі Юкону, ліниво мруживши очі на вогонь, від цих звуків та картин іншого світу наїжувалася шерсть йому на шиї й на спині, і він починав тихенько скавуліти або стиха гарчати, аж доки кухар не кричав: «Агов, Беку! Прокинься!» Далекий світ одразу зникав, перед очима поставала дійсність. Бек зводився на ноги, позіхав і потягався, наче й справді після міцного сну.

Тяжка дорога потомила собак. Діставшись до Доусона, вони добряче схудли й мали жалюгідний вигляд. Щоб трохи виходитися, їм потрібен був спочинок хоч на тиждень, коли не на цілих десять днів. Але натомість за два дні вони вже спускалися з прикрого берега Юкону біля Казарм, везучи листи у великий світ. Собаки були знесилені, погоничі похмурі. І до того ще падав щодня сніг. Дорога стала копна, санки насилу сунулись, собакам важко було їх тягти. Однак люди робили все можливе, щоб полегшити їм роботу.

Увечері, отаборившись, насамперед бралися до собак. Вони їли раніше за погоничів і жоден погонич не залазив у своє спальне хутро, не обдивившись перше ніг своїм собакам. Проте вони таки знесилювалися з кожною дниною. Від початку зими собаки пройшли тисячу вісімсот миль, волікши за собою навантажені санки всю цю втомну дорогу; а тисяча вісімсот миль дадуться взнаки навіть найвитривалішим.