Бек тримався, як завжди, підганяючи товаришів і пильнуючи дисципліни, але й він утомився. Біллі цілу ніч скавучав і голосив спросоння. Джо став ще похмурніший, ніж звичайно, а Солекс вже не підпускав до себе нікого, ні з того боку, де був темний, ані з другого.

Найбільше ж виробився Дейв. Йому щось відходило. Він ставав чимраз дражливіший і понуріший. Увечері, коли таборилися, він одразу вигрібав собі яму й залазив у неї — погонич туди й їсти йому приносив. Тільки-но його розпрягали, як він лягав і не вставав на ноги аж до самого ранку, коли знову його запрягалося. Дорогою бувало часами, що він вищав з болю, коли санки шарпали раптом, спинившись, або коли треба було добре напнутись, щоб зрушити їх. Погонич запрягу оглядав його, але нічого не знайшов. Зацікавились і інші погоничі. Про Дейва розмовляли і вечеряючи біля вогню, і курячи останню перед сном люльку. Одного разу влаштували цілу консультацію. Дейва витягли з його ями, привели до вогню, чавили й мацали так, що він скрикував з болю, але нічого не знайшли. Кістки виявилися цілі, — щось у нього всередину було не гаразд.

Наколи добулися Касіярської мілини, Дейв так знесилів, що скілька разів падав у збруї. Шотландець зупинив санки, випряг Дейва, а на його місце постановив Солекса. Він хотів, щоб Дейв трохи спочив, бігши за санками, але той, хоч який слабий, не погоджувався, щоб з нього здіймали збрую. Він гарчав, коли його розпрягали, й жалібно завив, побачивши Солекса на тому місці, що стільки часу належало йому. Його професійні гордощі страждали і, хоч смертельно хворий, він не міг спокійно дивитись, що інший справляє його роботу.

Коли санки рушили знову, він побіг поруч, завалюючись у м'який, глибокий сніг. Кидаючись і кусаючи Солекса, він увесь час намагався зіпхнути його в сніг на другий бік, а собі втиснутись на своє місце, і безперестану жалібно скавулів. Шотландець пробував був прогнати його батогом, але він не звертав уваги на шмальні удари, а погоничеві не ставало духу вдарити його дужче. Дейв не хотів бігти за санками, втертою дорогою, а все плентався збоку, де було копно. Під кінець, виснажений, він упав, і жалібним виттям проводив усю валку, що промчала повз нього.

Потім, зібравши рештки сил, він звівся на ноги і, заточуючись, побіг дорогою за ними. На зупинці він доволікся до Солекса й став поруч із ним. Погонич, що закурював люльку в товариша на задніх санках, вернувся й торкнув собак. Ті рушили з місця без найменшого напруження і раптом, здивовано обернувши назад голови, спинились. Погонич також здивувався: санки стояли на місці. Він гукнув своїх товаришів, щоб поглянули на це диво. Виявилось, що Дейв перегриз обидва посторонки Солекса і сам стояв перед санками на своєму місці. Він благав очима не проганяти його. Люди не знали, що з ним робити. Заговорили про те, що собака може часом навіть умерти від розриву серця, коли його забрати з роботи, хоч та робота й убиває його. Пригадали випадки з знайомими собаками, старими чи покаліченими, що не витримували, коли їх випрягали, й помирали. Отож, мовляв, однаково Дейв недовго протягне, то нехай уже вмирає у збруї, спокійно, не надриваючи собі серця, коли йому так хочеться. Його знов запрягли, і він гордо потяг санки, хоча кілька разів скавучав з болю. Часом він падав і волікся на посторонках, а одного разу навіть санки наїхали на нього, і він став кульгати на задню лапу.