Але Мерседес, крім усього, страждала ще як жінка. Вона була гарненька, ніжна, звикла, щоб з нею поводились по-лицарському. А тепер ставлення до неї чоловіка й брата ніяк не можна було вважати за лицарське. Вона завжди була безпорадна і вважала, що так і личить бути її статі, а вони скаржилися й казали, що вона завдає їм великих труднощів у житті. Утомлена, змучена, вона вже не думала про собак і не злізала з санок. Але з усією своєю ніжністю вона важила сто двадцять фунтів, і це була неабияка вага, що її мусили тягти кволі тварини, охлялі з голоду. Вони падали в посторонках, санки спинялись, чоловіки просили її злізти й іти пішки, сперечались, благали, а вона плакала та кликала небо в свідки їхнього грубіянства й не рушала з місця.

Одного разу вони силою стягли її з санок, але більше зареклися це робити. Вона ступила, шкутильгаючи, декілька кроків, наче вередлива дитина, і сіла на дорогу. Вони поїхали далі, — вона не поворухнулась. Вони проїхали три милі і мусили стати; розвантаживши трохи санки, пішли по неї, привели її силоміць і посадовили на клунки.

Страждаючи надміру самі, люди стали байдужі до страждання тварин. Гел вважав, що треба загартовуватися, але цю свою теорію він прикладав більше до інших. Він проповідував її швагрові й сестрі, і коли тут не повелося, став заганяти її ломакою в собак. Біля П'яти Пальців вони з'їли останні харчі. Стара беззуба індіянка продала їм скілька фунтів мерзлої конячої шкури за кольта, що разом із великим мисливським ножем стримів за поясом у Гела. Ця шкура, здерта шість місяців тому зі здохлої з голоду коняки, була нікчемним сурогатом справжньої їжі. Заморожена, вона була наче залізо; коли собака ковтав шматок, і він у шлунку відтавав, то все одно був нетравний і тільки дратував шлунок.

Бек плентався спереду запряжки, ніби в якомусь кошмарі. Він тягнув посторонки з усіх сил, а коли вже не міг, то падав на сніг і лежав, аж доки батіг і ломака Гелова знову здіймали його на ноги. Його колись пишне хутро не лисніло й не таке вже було густе. Шерсть збилася в лямець, висіла ковтунами, а там, де влучав дрючок, була замащена засохлою кров'ю. Схудлі м'язи були, як вузлуваті мотузки, жиру не стало зовсім; кожне ребро, кожна кістка виразно виступали під шкурою, що звисала порожніми згортками. Таке життя могло зламати будь-кого, але Бек був незламний. Чоловік у червоному светрі давно довів, що це правда.

У такому самому стані, як Бек, були й інші собаки. Разом з ним їх було семеро, цих кістяків, що ледве ноги волокли. Із своїх тяжких мук вони стали нечутливі до ударів батога й дрючка. Біль здавався тупим і неначе далеким, так само, як далеким і притьмареним здавалось їм усе, на що дивилися їхні очі та що слухали їхні вуха. У них не лишилося й половини життя, навіть чверті його; кожен був наче мішок з кістками, що в ньому ледь жевріла іскра життя. На зупинках, коли вони в збруї падали на сніг і лежали як неживі, ця іскра життя пригасала, блідла й замалим зовсім не зникала. Але під ударами батога й дрючка вона знов насилу загоралась, і вони, хитаючись, зводилися на ноги й плентались далі.