Спочинок — річ надто приємна після трьох тисяч миль важкої дороги. І, кажучи правду, поки Бек підчунював, і загоювались йому рани, міцніли м'язи, м'ясо наростало на кістках, — він ставав чимраз ледачіший. Але тут усі вони, — і Бек, і Торнтон, і Скіт, і Ніг, — ледакували, сподіваючись плоту, що мав їх приставити в Доусон. Скіт, маленька сука з породи ірландських сетерів, незабаром заприятелювала з Беком, що, бувши в тяжкому стані, не мав сили відштовхнути її. Скіт мала справжній лікарський хист, що часом трапляється між собаками. Вона, як та кицька кошенят, вилизувала й зализувала Бекові рани. Щоранку, коли Бек поснідав, вона приходила й сумлінно виконувала свої доброхітні обов'язки, аж урешті Бек призвичаївся до цього так само, як і до Торнтонової уваги. Ніг також приязно до Бека ставився, хоч і стриманіш. Це був великий чорний пес, безмірно добродушливий, з веселими очима, — покруч дойди та вловчого собаки.

Бек дивувався, що ті собаки не виявляли до нього ніякої заздрості. Вони ніби ділилися з ним приязню та дбайливістю Торнтона. Коли Бек оклигав, вони стали затягати його у всякі забави. Іноді й сам Торнтон не витримував і приєднувався до них. Отак поволі виходившись, Бек почав ніби нове життя. Любов, щира й палка любов, уперше охопила всю його істоту. Нічого такого він не відчував навіть у судді Міллера, в сонячній долині Санта-Клара. З суддіними синами він товаришував, ходив з ними на влови й бродив по околицях; суддіними внуками він опікувався, відчуваючи свою зверхність; до самого судді Міллера в нього була приязнь, зв'язана з почуттям власної гідності. Але тільки Джон Торнтон розбудив у ньому любов, палку, гарячкову любов та обожнювання, що межувало з божевіллям.

Цей чоловік врятував йому життя, — це вже одне чогось варте, та далеко важливіше, що він виявився ідеальним господарем. Інші люди також дбали за собак, але робили це з обов'язку або з практичних міркувань. А він дбав за них як за власних дітей просто тому, що інакше не міг. Для них у нього завжди знаходилось ласкаве слово, і часом він довго просиджував і розмовляв з ними (він називав це «базікати»), відчуваючи таку саму втіху з цієї розмови, як і вони. У нього був звичай брати Бекову голову в руки, притулятися до неї чолом і похитувати нею з боку в бік, обзиваючи Бека всякими лайливими словами, що їх Бек сприймав як пестливі. Бек не знав більшої радості, як ці грубуваті обійми й ця лайка. Він відчував у такі моменти, що серце йому мало не вискочить з грудей від щастя. І коли Торнтон пускав його, він схоплювався на рівні ноги і, усміхаючись на всю пащеку, захватно дивився на господаря, а горло стискалося від надміру почуттів, що він не міг їх висловити. Він застигав так на місці, а Торнтон промовляв з повагою: «Боже! Тільки що слова йому не дано!»