Бек мав також свій звичай виявляти любов. Він хапав зубами Торнтона за руку й міцно стискав, аж надовго залишалися сліди від його зубів. Але так само, як Бек розумів, що лайка була від любові, так і чоловік розумів, що це вдаване кусання — пестощі.

Проте найбільше Бек виявляв свою любов німим обожнюванням. Він не тямив себе від щастя, коли Торнтон гладив його чи розмовляв з ним, але сам ніколи не запобігав ласки. Скіт звичайно совала носа під руку Торнтонові й штовхала його, щоб він погладив її, Ніг любив класти голову йому на коліна, а Бек обожнював його здалеку. Він міг годинами лежати біля Торнтонових ніг і, не зводячи очей, дивитись йому в лице і пильнувати кожен хвилевий його вираз і кожен рух. А коли йому траплялось іноді лежати трохи віддалік, збоку чи ззаду від господаря, він і тоді не зводив очей з нього, стежачи за кожним рухом. І такий був близький зв'язок між ними, що пильний погляд Беків примушував Торнтона озиратись і мовчки дивитись на собаку, і один бачив в очах у другого найтепліші почуття.

Довго ще після свого порятунку Бек непокоївся, коли Торнтона не було близько. Коли той виходив з намету, Бек ішов за ним услід, аж доки він вертався назад. У собаки багато змінилось господарів тут, на Півночі, і він, уважаючи, що постійних господарів не буває, боявся, що й Торн-тон зникне з його життя, як зникли Перро, Франсуа, шотландець. Навіть уві сні цей страх не кидав його. Не раз він прокидався серед ночі і, тремтячи з холоду, скрадався до намету й довго прислухався до дихання свого господаря.

Але поруч із цією великою любов'ю до Торнтона, що наче мала б улагіднити й цивілізувати його, в ньому не завмерли й спадкові риси первісного звіра, розбуркані Північчю. Його відданість і обожнювання далися йому від цілих віків життя при людському вогнищі, але він зберіг і дикість та лукавство ще з давніших часів. Скорше це був дикий звір, що прийшов з пустелі до вогнища Джона Торнтона, ніж собака з лагідного Півдня, нащадок багатьох свійських поколінь. Через свою велику любов до цього чоловіка він би ніколи нічого в нього не вкрав, однак і хвилини не вагався б зробити це в чужому таборі, та ще й так хитро, що нізащо б його не зловили. На голові й на тілі в нього було безлік слідів собачих покусів, гризся він так само запекло, але тепер більш обмірковано. З Нігом та Скіт він не сварився — вони були дуже добродушні, а до того ще належали Джонові Торнтону. А чужий собака, однаково якої породи і хоч який сміливий, мусив або визнати першенство Бека, або на смерть гризтися із страшним ворогом. Бек був нещадний. Він добре затямив закон дрючка й зубів, умів використовувати все, що давало йому якусь перевагу, і завжди рішав ворога, засудженого на смерть. Він багато дечого навчився в Шпіца та в інших собак, поштових і поліційних, і знав, що середини бути не може. Він або переможець або переможений; усякий вияв милосердя — це ознака кволості. У первісному житті його не знали, тоді його вважалося за боягузтво, і воно мало фатальні наслідки. Убий, або тебе вб'ють, з'їж, або тебе з'їдять — такий був закон, і Бек без вагання улягав цьому законові, що промовляв до нього з відхлані віків.