Керуючись інстинктом, що перейшов до нього від далеких пращурів, Бек намагався відбити лося від решти стада. Завдання було нелегке. Він гавкав і кружляв навкруг лося на безпечній відстані від його рогів і страшних копит, що одним ударом могли б вибити з нього життя. Не маючи змоги здихатися цих грізних іклів і втекти, старий лось зовсім оскаженів і став кидатися на Бека. Пес спритно відтручувався і, вдаючи, що не може втекти, занаджував його далі. Але коли старий лось відходив від свого стада, два-три молодих самці нападали на Бека й допомагали своєму пораненому вожаєві вернутися назад.

6 в хижаків особлива терплячість — уперта, невтомна, настирлива, як саме життя, терплячість павука, що нерухомо сидить у своїй павутині; гадюки, що згортається кільцями, або пантери, що чаїться, засівши на здобич, — і так на довгі години. Без цієї терплячості не обходиться жодна жива істота, коли полюс на живу здобич. Вона була й у Бека, коли він забігав збоку й затримував стадо, дратував молодих самців, надокучав самицям з лосятами і доводив до сказу старого пораненого вожая. Так тяглося півдня. Бек ніби подвоювався й потроювався, нападаючи на лосів з усіх сторін, тримаючи все стадо під загрозою, відбиваючи від нього свою жертву, тільки-но вона встигала приєднатись до стада, уриваючи терпець тваринам, на яких він полював, бо в них такого терпцю завжди менше, ніж у переслідників.

Надвечір, коли сонце хилилося до північного заходу (осінні ночі вже настали й тяглися тепер по шість годин), молоді самці чимраз менш охоче ставали до похмочі своєму вожаєві. Насувалася зима й гнала їх з гір на долини, а тут вони не могли ніяк спекатись цього невтомного створіння, що затримувало їм перехід. До того ж воно загрожувало не їм, молодим самцям, і не цілому стадові, а тільки одному старому лосеві, а це вже, звісно, не так важливо, як життя їх усіх, і кінець кінцем вони ладні були дати це відкупне.

У присмерку старий лось стояв, нахиливши голову, й дивився, як його товариші — самиці, що він їх любив, лосята, що він їм був батьком, молоді самці, що їх він досі водив, — покпнули його й швидко йшли все далі й далі, і густий морок обкутував і ховав їх. Він не міг іти з ними, бо перед носом йому стрибало ікласте страховище й це пускало його. Лось важив більше як півтонни, він прожив довге, суворе життя, повне небезпеки й боротьби, — і ось тепер смерть стояла перед ним, смерть від зубів створіння, голова якого не сягає йому навіть до вузлуватих колін.

З цього моменту Бек ані вночі, ані вдень не облишав своєї жертви й не давав їй і хвилини просвітку. Він не дозволяв їй заспокоїти голод яким листком з дерева чи молодим паростком з берези або з верби, не дозволяв задовольнити пекучу спрагу із струмків, що траплялись їм дорогою. Часом лось у розпачі гнався без перепочинку на далекі відстані. Бек не заважав йому. Його тішила ця нова гра, і він мчав величезними скоками услід за ним. Коли лось спинявся, він лягав поблизу; але шалено кидався на нього, тільки-но він замірявся пощипати трави чи напитись води.