Його лукавство було дике, також чисто вовче, і в ньому сполучалися розум кунделя та кмітливість сенбернара. Разом із досвідом, що дала йому важка життьова школа, все це робило його найстрашнішим звіром диких хащів. Живлячись самим тільки м'ясом, він був тепер у повному розквіті сил. Життя в ньому переливалося через край. Коли Торнтон ласкаво гладив його по спині, шерсть злегка тріщала під рукою, неначе кожна волосина виснажала скупчену в ній електричну силу. Усі частини тіла й мозку, усі нервові тканини, — усе в ньому було однаково наладоване і діяло в повній гармонії. Коли щось вимагало відгуку, він озивався блискавично швидко. Його скоки були вдвоє швидші, ніж у звичайного собаки, коли той нападає або борониться. Тільки чийсь рух або звук який — і він уже зреагував, а інший собака ще б чухався. Він відчував, вирішував і відповідав у ту саму мить. Звісно, в цих діях мусила бути якась послідовність, але проміжки між ними були такі безмірно малі, що все відбувалося наче водночас. Його дужі м'язи працювали, як сталеві пружини. Широка хвиля життя в ньому сповняла його радістю й невгамовністю, і часом здавалося, що він не витримає цього екстазу, і радість та снага життєва затоплять цілий світ.

— Немає ніде другого такого собаки! — сказав раз Торнтон, дивлячись, як Бек простував із табору в ліс.

— Еге, та форма, що в неї його вилляли, напевне розбилась, — докинув Піт.

— І я так гадаю, — погодився з ним Ганс.

Вони бачили Бека, коли він простував з табору, але не бачили його страшного перетворення, як тільки він забігав у лісові хащі. Там Бек уже не йшов спокійно: ставши враз диким, він тихо, по-котячому скрадався вперед, і никав, як тінь, під тінню дерев. Він використовував кожний захисток, плазував на животі, як гадюка і, як гадюка, кидався на здобич. Він витягав куріпку просто з гнізда, загризав кроля раніше, ніж той прокидався, шматував у повітрі бурундука, що не встиг скочити на дерево. Риба не встигала втекти від нього в річці, і бобри, що лагодили свої греблі, не могли від нього врятуватись. Але він убивав тільки для того, щоб їсти, і найбільше любив їсти лише те, що сам убивав. У нього бували й свої примхи на вловах. Бек любив, приміром, підкрастись до білки і, вже мало не вхопивши, дати їй змогу, переляканій на смерть, кинутись на дерево.

Настала осінь. З'явилося чимало лосів, що спускались на зиму в долини, де не так холодно. Бек уже раз вловив лосеня, що відстало було від стада, але йому хотілось більшого звіра, і він якось натрапив на нього в горах біля верхоріччя. Стадо з двадцяти, може, лосів переходило з краю струмків та лісів. На чолі їх був великий самець на шість футів зростом. Страшнішого супротивника Бек не міг і бажати собі. Лось похитував своїми гіллястими рогами, що мали завширшки від вершка правого до лівого цілих сім футів. Побачивши Бека, очі його сердито запалали і з горла вихопився скажений рев. У боку йому стриміла опірена стріла, і через це він був такий страшенно лютий.