За сто ярдів далі, на самій стежці, у передсмертному конанні тіпався один з кудлачів, куплених у Доусоні. Бек, не спиняючись, пробіг повз нього. З табору лунали тихі звуки багатьох голосів, то тихіше, то посилюючись, ніби монотонний спів. Бек животом проповз на край галяви. Тут лежав долілиць Ганс, наче той їжатець, утицяний силою-силенною стріл. Бек глянув у бік, де зліплено було куреня з ялинового гілля, і шерсть йому стала дуба і непереможна лють пойняла його всього. У нестямі вія дико й шалено загарчав. Останній раз у житті чуття взяло гору в ньому над хитрістю й розвагою, але така вже велика була його любов до Джона Торнтона, що він одразу знетямився.

Індіяни з плем'я їхетів, що танцювали навколо решток куреня, почули страшний рев і побачили, що на них женеться звір, якого вони зроду не бачили. Це був Бек. Немов утілений сказ, він вихором налетів на них з однією шаленою жагою — вбивати. Він стрибнув на чоловіка, що стояв спереду, — це був ватаг, — і вмить розшматував йому горло так, що кров фонтаном бурхнула з вени. Коли індіянин упав, Бек зараз же вчепився в горло другому. Опинатись йому було неможливо. Він ускочив між люди, у саму середину, скажено крутився, рвав, гриз, убивав їх. Його рухи в безладній юрбі індіян були такі надзвичайно швидкі, що стрілами, які пускали в собаку, вони вбивали один одного. Молодий мисливець кинув у нього списа, але замість Бека прохромив груди своєму товаришеві, аж спис вистромився тому зі спини. Їхетів опанував сліпий жах. З вигуками: «Нечиста сила! Нечиста сила!» — вони метнулися врозтіч і зникли в лісі.

І справді, Бек був достеменним сатаною, коли несамовито гнався за ними вслід, наче за дичиною, і валив їх з ніг, коли вони бігли між деревами. Це страшний бух день для їхетів. Вони розбіглися по всій околиці, й тільки через тиждень зійшлися далеко в долині ті, що повиживали, і стали лічити свої втрати.

А Бек, утомлений переслідуванням, повернувся, до зруйнованого табору. Піт лежав мертвий під своїм укривалом. Його, мабуть, убили в першу ж мить, знебачки.

А Торнтон одчайдушно боровся, про це свідчили свіжі сліди на землі, що вели до глибокого ставка. Бек на них прочитав усі подробиці. На краю ставка, головою й передніми лапами в воді, лежала Скіт, до смерті вірна господареві. Самий ставок, брудний та каламутний від промивання золота, ховав у собі те, чого шукав Бек. Бек простежив сліди Джона Торнтона до води, а з неї вже слідів не було.

Цілий день Бек або сидів коло ставка, або блукав по табору, не знаходячи собі місця. Він знав смерть, як кінець усякого руху, знав, що живі виходять з життя й не вертаються ніколи, і розумів, що Джон Торнтон помер. Він відчував у собі величезну порожнечу, ніби голод якийсь, але ця порожнеча боліла, і ніякою їжею не можна було її запорожнити. Він забував про свій біль тільки тоді, коли дивився на трупи забитих індіян. У ці хвилини в ньому прокидалися гордощі самим собою — ніколи ще зроду він такого чуття не зазнавав. Він же вбив людину, найблагороднішу дичину, і вбив за законом дрючка й зубів. Бек допитливо обнюхував трупи. Вони повмирали так легко. Навіть собаку важче вбити, ніж їх було. Коли б не їхні стріли, списи й дрючки, то вони нічого б не варті були. Тепер він не боятиметься людей, особливо коли в них нема в руках дрючка, стріли та списа.