Настала ніч. На небі виплив місяць і, підбившись високо над деревами, осяяв усе своїм облудним світлом. Сумовито сидячи біля ставка, Бек відчув раптом, що в лісі прокидається якесь нове життя. Він підвівся й став слухати, втягуючи носом повітря. Здалеку ледве чутно долинало чиєсь скавучання, а тоді до нього прилучився цілий хор. Чимраз ці звуки наближались і бриніли голосніше. Для Бека це були вже знайомі звуки з того іншого світу, що так уперто нагадував йому про себе. Він вийшов на галявину й наслухався. Так, це той самий поклик, тільки тепер у ньому більше владних, потужних нот. І Бека, як ніколи досі, потягло туди. Джон Торнтон помер. Останній зв'язок порвався. Людина та її вимоги більше для нього не існували.

Полюючи на живу здобич, — так само, як полювали на неї їхети, — вовча зграя бігла за лосями, що переходили на південь. Разом із ними вовки вийшли з краю лісів та струмків і спустилися з межиріччя в цю долину. Срібним потоком вони ринули на галявину, що серед неї стояв Бек, чекаючи на них, непорушний, як статуя. В непевному світлі місяця він здавався величезним. Вовки полохливо спинились, але за хвилину найсміливіший з них кинувся на нього. Бек відбив його швидким, як блискавка, ударом і знову стояв тихо, не рухаючись, а вовк з перегризеною шиєю качався, на землі. За першим вовком кинулось на Бека, один по одному, ще троє, але всі, так само один по одному, повідлітали, і, обливаючись кров'ю, попадали з перегризеними горлами або пошматованими плечима.

Цього було доволі. Ціла зграя оскаженіла. Штовхаючись, наступаючи одне на одного й заважаючи одне одному, вовки безладною купою накинулись на Бека. Але тут стала Бекові в пригоді його дивовижна рухливість і спритність. Повертаючись на задніх лапах, він шматував і гриз і встигав боронитись від усіх. Він крутився таким вихором, що, звідки б на нього не кидались вороги, він був готовий прийняти наскок. Щоб не дати обійти себе ззаду, він мусив відступити за ставок, тоді до висхлої річки, ще далі, аж поки опинився у виймі, що її викопали люди в нарінку на березі. Тепер, захищений з трьох боків, він повернувся до своїх ворогів.

Так вправно Бек одбивався, що за півгодини вовки знеможено відступили. Їхні висунуті язики теліпались, а ікла лиховісно виблискували в місячному світлі. Декотрі лежали, підвівши голови й нащуливши вуха, інші стояли й пильнували Бека або пожадливо хлебтали воду із ставка. Один вовк, довгий, худий і сірий, обережно, але приязно підійшов до нього. Бек пізнав дикого лісового брата, що з ним він бігав цілий день і цілу ніч. Вовк тихенько заскавучав, і коли Бек відповів так само, вони обнюхалися.