Третього дня батько повернувся з заводу, коли ще не смерклося. Я вже стирав гумкою лінії, що утворювали на портреті квадратики. Батько узяв у руки портрет, поставив на стіл і одійшов до дверей.

— Нести до школи чи, може?.. — тремтливим голосом запитав я.

Батько мружив очі, щось зважував.

— Так. Так. Угу… Таки схожий. Може, й не зовсім, але кожен, поглянувши на портрет, скаже: «Це мужня, благородна людина!» — І, подумавши, батько закінчив: — Комуніст!

— То нести до школи?

— Неси! — з гордістю сказав батько і пильно подивився мені у вічі. — Тепер вірю і я, що ти теж станеш людиною.

Того грудневого дня 1933 року хлопці нашого класу на уроці праці змайстрували рамку, покрили її лаком, а старий викладач праці вирізав алмазом скло. Ми почепили портрет у нашому третьому «Б» класі.

За роком спливав рік. З третього ми перейшли до четвертого класу. Перевели нас в інше приміщення. Перенесли хлопці й портрет. У п'ятому в нас була інша класна кімната. І туди хлопці й дівчата перенесли портрет. Так було, коли ми переходили в шостий і в сьомий, коли помер мій батько.

Батькові товариші і мама казали, що він «згорів на роботі». Виною хвороба чи тато був необачний. Та я знав ще й інше. З усіх спеців він — один комуніст. А комуністам ніколи не легко.

Коли ховали батька, я намагався знайти в обличчі його щось схоже на ту людину, портрет якої, можна сказати, ми малювали разом. Той великий комуніст був кучерявим, а татко стрижений під машинку. Та в обох у них було високе чоло. І, мабуть, були однакові їхні найзаповітніші думки! І коли я став комсомольцем, друзі перенесли портрет людини з мужнім й благородним обличчям у дев'ятий клас. А в десятий портрет я переніс сам і повісив навпроти своєї парти.

Восени 1940 року всі хлопці мого класу йшли до армії. Прощалися ми зі своїми вчителями, партами, класами. Разом з Ваньком і Грицем ми зайшли до колишнього свого десятого. Трьом нам стелилася дорога на Балтійський флот. Попрощалися ми і з портретом, який так і залишився у колишньому нашому десятому класі. Прощання перед тривалою розлукою взагалі бентежне й не дуже веселе діло. Та ще ми, одинадцять випускників сорокового року, не знали, звичайно, що через кілька років у живих із нас залишиться тільки четверо. Не знав тоді і я, що мої незрадливі друзі, помічники по малюванню портрета вже через рік загинуть смертю бійців у хвилях сивої Балтики.

Тої ж осені 1941 року, коли під Ленінградом загинули Гриць і Ванько, у рідне село вступили фашисти. Брати писали в листі, який я читав перед другим відрядженням (лист той залишився в Івана Сергійовича), що в нашій школі німецькі солдати попалили книжки, класні журнали, стінгазети і, звичайно ж, портрети. З люттю дикунів шматували портрет, який я намалював колись. Пошматували, а потім кинули у вогнище.