Того грудневого вечора батько вчасно додому не прийшов. Заводський партосередок послав його на хутір провести якісь збори. Я знав, що на тому хуторі немало темних людців. Напровесні куркулі-бандити схопили вночі голову нашого піонерського загону, учня шостого класу Ваню Васильченка. Хлопець повертався зі станції додому, і бандити обмотали навколо Ваниної шиї антенний дріт, який купив хлопець для детекторного приймача. На похороні Вані Васильченка і на суді мої однокласники теж відчули, що таке класова боротьба, хоч було нам тільки по дванадцять. Ми ждали, коли ж ця боротьба скінчиться. Нелегко таткові їздити по хуторах. Та він комуніст. А комуністам, мабуть, ніколи не буває легко.

Надворі спадав ранній зимовий вечір. Я почав готувати гасову лампу. Виявилося, гасу нема. Бабуся ходила до крамниці й повернулася з порожньою сулією. Тоді вона налаштувала каганець.

Мене це трохи бентежило. Та вмить уявилася людина, обличчя якої мусив зобразити на папері. Стало соромно. Що цей каганець, що наші нестачі проти отого двобою, який веде він за честь своєї партії, робочого люду!

Розгорнув на столі аркуш і притис його верхні куточки книжками. Дістав газету. Уважно, старанно тонесеньким олівцем викреслив сітку на фотографії. Світла було замало. Я сердито поклав олівець на стіл. Треба дочекатися дня. А зараз краще почитати газету.

За читанням мене і застав батько.

— Невже уроки вчиш? — здивувався, знаючи, що в таку пізню пору я ніколи уроків не вчив. — Не втнеш задачу?

— Леся Петрівна доручила намалювати портрет, — відповів я.

— Гм… Важкенько тобі доведеться, — похитав співчутливо головою батько. — Задача ця складніша від найважчої арифметичної. Доручили — роби. Тільки не зараз. Малюй удень, — сказав батько.

Він задумався про щось своє, думав зосереджено, довго, дивлячись на портрет у газеті, потім на мене. Дивився так, ніби давно мене не бачив і тепер ледве пізнавав.

— Віддай тому малюванню серце і душу. Ти мене розумієш? — доклав батько на моє плече свою жилаву руку.

Три дні після уроків я протягом багатьох годин малював. Не знаю, чи віддавав роботі серце й душу, як радив батько, але достеменно відчув, що, малюючи портрет, багато думав про цю людину. Здавалося, чув навіть голос її, відчував дихання, як і батькове, коли той схилявся за столом. Часом здавалося, що то не батькова, а його рука лежить на моєму плечі. І від цього дотику я уявляв себе вже дорослим.

Досі у мене були свої улюблені герої з книжок, з казок, пісень і дум, яких багато знала моя бабуся, — Тарас Шевченко, якому «тринадцятий минало», він «пас ягнята за селом», задерикуватий, сміливий і добрий Том Сойєр з далекої річки Міссісіпі, Гаврош із паризької вулиці, безстрашні й веселі запорозькі козаки, червоний полководець Фрунзе. Усі вони мені подобалися, були наче моєю ріднею. Та в дні, коли малював портрет, на перший рубіж найближче до мене вийшла оця безстрашна, з незламною вірою в правоту своєї боротьби людина. Вона віч-на-віч билася з тисячею ворогів. Одна супроти їхніх чорних порядків.