— Його сфотографовано в ту мить, коли він дивився прямо у вічі своїм запеклим ворогам, — сказала вчителька, тримаючи над головою портрет, неначе знамено. — Погляд, бачите, гнівний і безстрашний!

Я сидів на другій парті й намагався збагнути оту сміливість в очах людини, котра дивилася на нас, третьокласників. Учителька зненацька назвала моє ім'я. Я підвівся, здивовано кліпаючи очима.

— Ти ніби непогано малюєш, — мовила вчителька. — Маєш домашнє завдання. Намалюй портрет ось такого розміру, — показала. — Щоб навіть з останніх парт було видно.

Завжди балакучий на уроках (навіть коли мене вчителька не запитувала), цього разу я мовчки виводив пальцем на парті кола, ніби розмотував нитку, на кінці якої мала бути відповідь.

— Завдання це всього класу і піонерського загону…

Ще й трьох років не минуло, коли ця ж учителька дала нам, першакам, домашнє завдання, з арифметики — вирізати по десять паличок. Я нарізав вишневих, бо вони пахли клеєм і були гарного кольору, не те що палички з лози. А тепер у третьому класі маєш таке високе, неймовірно складне завдання.

— Лесю Петрівно! Та я… Та ви… Та ви ж самі мені поставили тільки «задовільно» за намальований куб і цибулину. А це ж портрет… — не договорив: мені перехопило дух, і я нахилив голову.

А вчителька вже говорила, що ім'я цієї людини сьогодні вимовляє робітничий люд усього світу. «Не зумію!..» — зовсім ні до чого. Скажуть хлопці і вчителька, що злякався. Та й ніби соромно перед людом земної кулі, котрий підносить догори стиснуту в кулак руку.

Щоки мої палали. Я затулив їх долонями. Згорнув газету і засунув між сторінки загального зошита, щоб не зім'ялася. Поклав зошит у полотняну торбу, в якій носив підручники, шкільне начиння, шматок хліба або пиріг з квасолею, спечений бабусею. Сидів у глибокій задумі, що з нашим братом школярем у десять-дванадцять років трапляється нечасто.

— Папір для роботи візьмеш у канцелярії! — сказала вчителька.

Задзеленчав дзвоник, сповіщаючи про закінчення останнього уроку. Хлопці наперебій — до мене.

— Аби портрет малого розміру, можна б під копірку! — радив котрийсь.

— Ти розлінуй зображення на квадратики, а потім перенеси їх на великий папір, — підказав мій вірний друг Ванько.

— Як наш завклубом картини малює! — підхопив Гриць, з яким у нас було одне прізвище і з яким ділився завше пирогом.

— Лесю Петрівно! Хіба він зможе? Замовили б краще завклубові! — комусь зовсім не хотілося, щоб я брався за цю роботу.

— Іди вже додому, — сказала вчителька ї всміхнулася. — Іди і малюй.

Вдома хотілося порадитися ще й з батьком, котрий частенько втручався в мої шкільні справи. Бувало, лаяв за те, що я не навчився думати. Він у свої дванадцять років, після четвертого класу, пішов у майстерні, підмітав біля верстата металеву стружку, щоб стати слюсарем. А мені після четвертого випадало йти вчитися у п'ятий клас. Та батько мені багато чого й розповідав. А іноді балакав зі мною, як з рівним. За це я поважав його, любив.