— А що ти їй говорив?
— Вона вперлася своїми коліньми у мій бік, що й дихати ніяк. І я сказав: «Що ти, мейтинес[2], торохтиш тут кістками?»
— А що ж вона тобі?
Каже: «Знайшов би собі у групу пухкеньку, як твої вареники!»
— Правильно вона тобі сказала. Хоча, мабуть, мала на увазі не вареники, а пампушки… А ти?
— Відповів, що пожартував, мовляв, Тайда мейтинес перший клас, так і Юхан говорив.
— Знайшов, про що говорити перед десантуванням!
— А що ж мені — співати «Катюшу»? Тайда — симпатична дівчина. Очі голубі, волосся біляве, мов грива, і сережки під колір очей. Німцям і в голову не збреде, що парашутистки носять золоті сережки з бірюзою.
Кудрявий мовчав, а Галка розмірковував уголос?
— Навіть переляканому не було в чому триматися у бомбовому відсіку! Ми всі висипалися, як буряки з перекинутого воза…
— Тоді чому не бачив, окрім твого…
— Дивина. Що ж, пошукаймо їх. Не знайдемо — сповістиш, що готові прийняти решту десанту. Якщо виживемо, звичайно…
Знову поблизу прогуркотіли автомашини, загрозливо сяйнувши світлом фар.
— Розносило їх, чортів!..
— А чого ж їм не їздити? — сказав Кудрявий, вийнявши, кишенькового годинничка. — Ще тільки 21-ша. Знаєш, наші; серйозно атакують Ригу. Ось побачиш, днів за два-три візьмуть. Це буде перемога! Остання столиця, вибита з пазурів Гітлера. Салютуватимемо тільки!
Вони тихо гомоніли, раз по раз зупиняючись, щоб прислухатися. Рух на шосе тим часом затихав. Десь недалеко валували собаки. Лунали поодинокі постріли і кулеметні черги. Постріли ті відгукувалися різкою біллю у серці. «Чого їм ото стріляти на ніч глядя?!» — думав Галка.
Парашут Кудрявого вони замаскували під осокором, листя якого тріпотілося на свіжому осінньому вітерцеві і вже падало. Пахло пріллю і вогкістю.
— Добре, що вантажних мішків, нема. Вони тільки німцям допомагають нас шукати…
— Досить! Намучилися з ними ще під час першого десантування! — сказав Кудрявий, — Як гадаєш, нас бачили німецькі солдати, що дислокуються поблизу?
— Біс їх знає! Ми не бачили своїх парашутистів, то як могли бачити німці?..