Ось чому він зрадів, коли побачив відбитки малесеньких чобіт. Його велика рука з розчепіреними пальцями ніби гладила той слід, зігріваючи своїм теплом, що йшло від самого серця. Присівши над слідом, він думав про свою доньку, котрій через десять років буде стільки літ, скільки зараз Тайді, і яка, звичайно, знатиме про цю війну тільки з його розповідей, з книжок, фільмів. І знатиме ще й те, що така ж двадцятилітня її ровесниця летіла парашутисткою на бомбардувальнику, бо в командування не було під боком транспортного літака. Летіла у Курляндський «котел», аби скоріше скінчилася війна.

Нарешті Короп підвівся і витер сльозу рукавом. Він дедалі ставав уразливішим, тонкосльозим. Всі знали про це, і ніхто не насміхався, бо нерви оголені, мов дроти, з яких ножем зішкребли ізоляцію, і в такому клубкові до короткого замикання — одна мить.

— Жива наша Тайда! — радісно мовив Короп. — Зустрінемося, і попрошу пробачення.

— І я теж! — вигукнув Галка. — Отак бевкнути: «Що ти, мейтинес, тарабаниш кістками під боком?» А вона: «То йди шукай собі пухкеньких, як твої варенички!»

— Не розумієш ти, Галко, краси! — втрутився Орел. — Якби не товстий Латиш, я б її закохав у себе.

— Та чули вже! — докорив джиґуну командир.

І хлопці надовго змовкли, думаючи про Тайду і про себе в цьому Курляндському «котлі». Думали, що їх чекає завтра? Не лише думали, а й намагалися пильно спостерігати за лісом.

— Латиш! — раптом вигукнув Орел, котрий зараз виконував функцію розвідника і йшов попереду. — Та не один.

— Тайда?! — в один голос вихопилися Кудрявий і Короп.

Розвідники побачили Латиша, котрий зняв кашкета і витирав піт з чола, і ще одного високого хлопця у картузі з великим козирком і в німецькій шинелі. За плечима у юнака стирчав ствол карабіна.

— Ба! Як упрів, анцихрист, нас шукаючи! — сказав Орел, не зводячи погляду з Латиша і хлопця.

— Свейке! — вигукнув Галка.

Латиш стояв на тім боці невеличкої луки з автоматом і речовим мішком за плечима і витирав рукавом обличчя.

— Таки точно впрів! — усміхнувся розбитими губами Короп.

Парубчак, який був з Латишем, здригнувся, почувши вигуки. А десантник обернувся, не зробивши спроби скинути з плеча автомат, ніби весь час ждав, що його погукають свої.

— А, це ви?.. Свейке! — привітався Латиш стомленим голосом. — А Тайда де?

— Ми думали, вона з тобою…

— Ну як же! — невдоволено сказав Латиш. — Вона стрибала одразу за Галкою, а за нею — Орел. Десь мусила приземлитися між Галкою й Орлом…

— Так і ми думали. Та не так сталося…

— То, вважаєте, її парашут не розкрився? — аж пополотнів Латиш.