Гаряча хвиля вдарила йому в обличчя. Навіть голова зашуміла від хвилювання. Часто і важко гупало в грудях серце. Скелі, гори, небо здригалися при кожнім його ударі. Стояв і дивився на флягу, на контейнер, не маючи сили зрушити з місця. Мабуть, що довго стояв би так у глибокій задумі, але тут йому до ніг кинувся Рудий.

— Ти чого це прибіг? Тобі хто дозволив кинути пост? А-а! Розумію. Прокинувся наш містер… Ну, добре, ходім до нього. Ходім.

Рудий гавкав, стрибав круг Касяна, бігав, принюхувався до снігу, потім раптом вскочив до літака і зник у його покаліченому череві. Звідти за хвилину-другу почувся його радісний голос. Він не гавкав, а кричав, так ніби знайшов щось дуже важливе і цінне, кличучи поглянути на його знахідку. Касян відсунув дюралеві двері, що висіли на одній петлі, і зазирнув всередину: Рудий скрібся у хвостовий відсік. Довелося влізти всередину, збити клямку і відкрити люк аварійного відсіка. Там лежав мішок з галетами, беконом, сірниками та іншими необхідними речами, котрими англійське військове інтендантство випосаджує кожен літак на випадок аварії.

— Ну, друже, і нюх у тебе… — похвалив пса Касян. — Тепер ми королі! Зараз прийдемо до твого містера, розігріємо бекон, заваримо чайку і буде у нас банкет. Але спочатку нагодуємо нашого Патріка. Ходім швидше до нього, а то він там, уже, певне, бог зна що про нас з тобою дума. Кинули, мовляв, повтікали.

Здершись на лобастий каміні., біля підніжжя якого лежав розтрощений «бофорт», Касян побачив сонце. Воно майже повністю викотилось з-за гірської гряди, проте відірватися від її гостряків у нього ще не було сміливості. Касян підморгнув до сонця: «Сміливіше, світило!» І воно, ніби і справді почувши його, відважилось, одштовхнулось кволими ще золотими ніжками променів від землі і попливло над нею гордо і вільно.

— Оце по-нашому! — крикнув Касян. Він потріпав по вухах Рудого, дістав з мішка дві галети, одну кинув псові і вони заходилися жувати. Робота була не з легких. Почувався так, ніби гриз рифлене скло.

— Так, друже, певне, їх таки краще умочати в гарячий солодкий чай! — признався він Рудому. — Та не тужи. Скоро ми будемо їсти свіжий хліб, напечемо пирогів! Ти бачив, скільки там борошна у старій шахті? Ото ж бо й є…

Касян подумав, що коли б вони з Людвігом мали більше часу і зайшли тоді в Баренцбург, тоді, коли так поспішали на Лонгір, коли б ще тоді зазирнули в стару шахту, хто зна, можливо, події у тому останньому бою розгорталися інакше. Може, і Уве Ролл Люнд, і решта полеглих зараз були б живі. Але як би там не було, про запаси в штольні треба сказати Людвігу. Він, певне, ламає зараз голову над тим, чим годувати людей. А тут їжі на рік вистачить, коли не більше.