Не роздумуючи довго, Касян схопився і кинувся тікати. Противники помітили це не одразу. Тільки видершись на скелю, Шлезінгер побачив, що він біжить до перевалу. Касян чув, що той щось кричить йому вслід, але не зупинявся, намагаючись скористатися з кожної хвилини, щоб якомога далі відірватися від переслідувачів. Бігти крутим схилом угору було важко. Дихання збилось, лижі застрявали між камінням. Він біг майже не віддаляючись і з кожною хвилиною стаючи для них все більш відкритою мішенню. У них був і карабін, і вони могли дістати його з дальшої дистанції, ніж дозволяв автомат. Касян прагнув швидше піднятися на перевал, а переслідувачі всіляко намагались не дати йому такої можливості. Кулі лягали все ближче. Зупинятись не міг, а сили були вже зовсім на пулі. Серце вже не боліло, а пекло, так ніби в груди насипали розпеченого вугілля. Ще трохи, ще… До перевалу — рукою подати. 1 тут ніби хто нагайкою ударив по ногах. Ударив боляче, з відтяжкою. Здалося, що куля черконула камінь на метр далі від нього. Сахнувся, втратив рівновагу і впав. Права лижа зірвалась з ноги і, злетівши метрів на п'ятнадцять нижче, застрягла мін; камінням. Касян плюнув з досади, вилаявся. Біль сліпучо-білий, як електрозварка, обпік і скував ноги. Він зрозумів, що поранений і що-зараз життя його докотилося краю. Відповз за ближній камінь, дістав пістолет, відчепив від пояса єдину гранату, перевірив, скільки патронів залишилось в автоматі. А ноги, ноги наче хто вогнем пік. Здаватися Касян не збирався, як завжди в хвилини найвищого напруження, до нього прийшов дивний спокій і поміркованість.

У нього вже не стріляли. «А навіщо стріляти? Вони ж не дурні, бачать, що мені від них тепер не втекти, що я сам загнав себе у цей капкан. Навіщо ув'яз у бійку? Адже міг спокійно зникнути, ще тоді, коли вперше зрозумів, хто вони такі. Навряд чи кинулись би вони за мною. Їх цікавив контейнер. Але перш ніж бігти доганяти мене, вони мали б пересвідчитись, що він у мене. Для того їм треба було спочатку добігти до уламків і поки б вони там шукали, поки топтались біля літака, я міг спокійно накивати п'ятами… Куди? Адже в штольні англійський льотчик, а сліди обов'язково привели б до нього, а там продовольчі запаси, без яких загинуть усі. Весь загін… Ех, мабуть, так уже повинно було бути, що ми з вами, гер Шлезінгер, зустрілись на вузькій стежці і не розійтись нам, ніяк не розійтись. Однак ми що поговоримо з вами, ми ще не все один одному сказали…»

Тим часом Шлезінгер, порадившись із своїм супутником, знову рушив до перевалу. Цього разу обоє вони заходили з одного боку. Мабуть, вирішили піднятись вище, ніж був на схилі Касян, і осідлати перевал! «Якщо це їм вдасться — мені каюк! А контейнер?! Що ж з ним робити? Заховати? Засунути під камінь?.. Замете, на страшному суді і то не знайдуть. Ні, не ці, а ті що прийдуть шукати мене на цих несподіваних дорогах. Мені вже, певне, шукати його не доведеться… Знищити? Ні, ще встигну… А коли прив'язати Рудому і відправити? Куди він подівся? Ніби ж за мною біг».