Мені здається, що тепер ти маєш досить вагомі факти, щоб покласти цих братиків на обидві лопатки. Досить розумненько викласти їх на папері і відіслати прямісінько у штаб-квартиру Інтеллідженс сервіс, після чого обидва вони будуть змушені відповідати на запитання не лише своїх власних кореспондентів. «Івнінг міррор» тут не обійдеться.

Патрік Белч пожвавішав. Лице розчервонілось. Він взяв зі столика налитий келешок, підвівся і хотів було запропонувати гостям тост, але в цей час до кают-компанії эайшли Джейн і шкіпер Хосуел. Містер Патрік кинувся до дочки.

— Як добре, що ти прийшла! Ти лиш послухай, вони найшли тіло Кребса! О, Кассію-Яне, вибач. Я не представив тобі мою дочку. Ось моя Джейн. А це Кассій-Ян, той самий…

— Касян Миколайович, — представився Калікін.

— Дуже рада, — промовила Джейн. — Батько так часто говорив про вас. Він завжди відгукувався про вас, як про бога. Так-так! Я дуже давно з вами знайома.

— Ваш батько схильний до перебільшень, так що мій портрет він…

— Ні-ні. Відповідає оригіналу. Я нас само таким і уявляла, — Джейн притулилась до батькового плеча і дивилась на Касяна широко відкритими очима.

— О, янг Пітер! — кинувся до Петра Добрині містер Белч. — Джейн! Цей молодий чоловік заради мене ризикував життям.

Джейн підійшла до Петра і несподівано поцілувала його.

— Я так вам вдячна.

— Та що ви, — Добриня розгубився вкрай. — Так ото вже й ризикував. Ми, розумієте, баржу піднімали, ну і… дістали цю фляжку. Скільки тієї роботи?

— Джейн, ти бачиш, ці російські хлопці зовсім не вміють робити паблісіті. — Белч схопив портсигар і простягнув його дочці: — Читай, що тут написано.

— «Стенлі Мак-Ллойду, — підняла брови Джейн. — Стенлі Мак-Ллойду в день народження. Лондон. 21 квітня 1959 року».

— Квітень п'ятдесят дев'ятого! Ти розумієш? Вони були тут у п'ятдесят дев'ятому, а в шістдесятому мене засудили… Цей портсигар знайдений тут! Ти ще не все знаєш. Вони провалили операцію Інтеллідженс сервіс, зрадили інтереси Англії, тому що весь час рвалися до грошей. Нашкодили, як паршиві коти, а все звалили на мене. Які падлюки! Ні, ти лиш поглянь, які падлюки!..

Сльози, що набігли на очі містера Патріка, перевели розмову на більш інтимний тон. Гості перезирнулися.

— Ходімо, Петре Степановичу, покуримо.

Добриня закивав головою і бочком став пробиратися до дверей. «Складне життя людське… І на диво беззахисна душа», — подумав Петро, слідом за Калікіним вийшовши на палубу. Зупинились, закурили.

— Та-ак!.. Буває ж таке, — приховуючи хвилювання, промовив Касян. — Усе життя, як відкрита рана.