— Як же це воно так виходить, Петре Степановичу, порт тут у нас чи, може, що інше? Моряки ми, чи хто? Недобре получається, нехороше!

— А ти не запалюйся, — спробував зупинити Митрича Шульков. — Думаєш, коли витягли твою «гармошку», то вже знову моряк?

— Я був моряком і помру моряком, а ти помовч, тобі ніхто слова не диван. Ти взагалі…

— Що взагалі? Ну, що, заїло? Шарик за квадратик заскочив? — підковирнув Шульков. — Хохмити розучився?

— Я сказав тобі, помовч! І взагалі ти… не з цього берега, не з нашого, зрозумів? Та де тобі зрозуміти! — Митрич махнув на Шулькова рукою і знову приступив до Добрині. — У нас у порту таке трапилось. Герої війни! Соромно нам з ними не попрощатися. Вони були нашими союзниками в тій війні. Годиться провести героїв в останню путь, як годиться. Щоб доступ до останків, салют. Щоб, як у людей.

— І то правда, — несподівано підтримав Шульков. — А то некультурно виходить. Ніби тут дикуни зібрались…

Давно не переживав Семен Шульков такого потрясіння, як цього недільного дня. Чи то від того, що полярне сонце все більше псувало йому нерви, а чи ще від чого, а тільки почали снитися йому погані сни. Це коли спав, а коли не спав, насідали все якісь нерадісні думи. У довгу полярну ніч йому було спокійніше, а полярний день вимотував останні сили. Це нестерпне сонце, що місяцями не злазило з неба, наче видивлялося його, Семена Шулькова, серед гір і ущелин, аби показати всім — от, мовляв, дивіться: ви його шукаєте, а він у шпарині, мов тарган, затаївся.

Зараз, тиняючись серед зівак на пірсі, зовсім не хотів виступати, висовуватись, наказував собі не встрявати у сварки, пустопорожні балачки, а тільки слухати, що говорять інші, але проклятуща натура (її, як шила в мішку, не втаїти) нема-нема та й вилізе, як ось у цій сварці з Митричем.

«І чого лізеш? Якого тобі рожна треба від цього одесита? Скільки раз говорив собі: не зачіпай ти цього вусатого чорта!»

«Та навіщо він мені! Не до нього зараз».

Сьогодні з самого ранку ті двоє, що жили в Шулькові, повели спій безкінечний герць. Повоювати їм було з приводу чого. Взяти, наприклад, хоч цього англійця, що так несподівано з'явився на Баренцбурзі.

«Без сумніву, це той самий Патрік Белфур Белч, на якого під диктовку Отто Шлезінгера і його брата Стенлі ти строчив свої «Сторінки з щоденника Сема Джонсона», — говорив перший.

«А коли він от зараз вийде на пірс і зіткнеться з тобою ніс до носа, що робитимеш?» — запитував другий.

«Через стільки років впізнає? Не сміши мене. На що вже Калікін, і той не впізнав, хоч і зустрічав мене тоді в Свеа. Хай мигцем, а таки бачив. А з цим містером ми і в очі один одного не бачили».