— Шкода… Адже ви як провідник якоюсь мірою теж душпастир і мали б знати, що віровчення, яке дав людям Ленін, реальніше християнського і чи найсправедливіше…

— Ви так вважаєте? Скоро ж ви поміняли собі бога!

— Ненависть, сину мій, поганий радник. Вона здатна заступити людині все, навіть світ сонця.

Кук дивився на стелю, бо не мав сили поглянути попові в очі. Така зараз ним опанувала ненависть — пекуча, всепоглинаюча. Здавалося, ще мить — і спалахне душа, згорить розум. Усе перед очима наче зрушило з місця: лампа над столом, стіни з образами, вишивані рушники на вікнах, шафа з книгами — все враз попливло, завалюючись на лівий бік, закрутилося так, ніби через попову вітальню проходила земна вісь. Заплющив очі, але коловерть не припинялася. «Ого, бідака, а тобі й справді зле…» — майнуло в скаламученому ненавистю мозкові. Голос панотця важко пробивався крізь ту каламуть, але він чув і розумів, про що говорив його перший учитель.

— Час, сину мій, не лише найліпший лікар усіх наших недуг, але й геніальний навчитель. Для того, хто не сліпий, хто прагне зрозуміти сенс життя, проникнути у таємницю своєї появи на світ і свого призначення у ньому, він подає мудрі поради. Хіба ви, провідники, не бачите, куди воно йде, у який бік історія відчиняє перед народом двері? Ви намагаєтеся силою загнати народ… Чуєте, цілий народ канчуками чи шмайсерами загнати у свою кошару, як овець. А люди нині того не хочуть. Інший настав час… Народ не може бути таким, яким хтось хоче його бачити, народ такий, який він є, зараз, сьогодні. Люди не вівці. І коли хто так думає, помиляється, жорстоко помиляється…

— Чому ж ви не вчили нас змалечку цієї премудрості?

— Господь вразумив на старості літ… Я ж кажу, що ваша вина і на мені каменем лежить.

— Ех, отче, отче… — болісно мовив, підводячись.

— Коби молодість знала, а старість могла, — скрушно хитав головою піп. Побачивши, що Кук підвівся, отець Серафим і собі схопився. — Все-таки йдете? Не варто… У мене вам безпечніше. А стемніє…

— Не певен, панотче, що у вас безпечніше… — Кук гірко посміхнувся. — Ви тут мені такого наговорили — боюсь… у нову свою віру і мене обернете. А мені туди стежка заказана. Мені вже своєю, до кінця. Бувайте, панотче.

— Хай береже вас бог… Святий боже, святий кріпкий, помилуй нас. — Піп провів Кука на ганок, простягнув руку. Та гість зробив вигляд, що не помітив того з дитинства знайомого жесту і не поцілував руки. Уже виходячи з хвіртки, озирнувся. Панотець Серафим, не криючись, стояв у дверях і ворушив губами, певне, творив молитву…