День вкотився у вечір. Сонячне коліща пострілювало крізь крони могутніх осокорів червоними стрілами призахідних променів. На цвинтарі уже нікого не було, тільки сторож ходив поміж могилами, визбируючи і кидаючи в кошик усе, що лишила по собі сп'яніла надвечір радуниця. Спочатку сам шукав могили батьків, проте скоро переконався, що то непроста справа. За ці двадцять з гаком років, поки не був тут, кладовище розрослося, й обійти його до ночі, мабуть, не вдасться, тому, хоч і не хотів того робити, а мусив звернутися до сторожа. Той, почувши прізвище Кук, глипнув спідлоба, а потім довго стояв, над чимось міркуючи. Було в цьому літньому чоловікові щось непевного. Маленькі, гострі очі заметушилися, забігали.

— А хто ви їм будете? Ким доводитесь?

— Хіба то для вас щось важить?

— Зрештою, нічого… Просто я знав старого Кука, то подумав, може… Вони все сина чекали, Василя…

Сторож більше ні про що не розпитував, показав могили і пішов, а у вухах Кука бриніли слова: «Вони все сина чекали, Василя…» Не дочекалися. І жили без нього, й померли в самотині. Іще за німців, як їхав на завдання проводу в східні області, заскочив перевідати. Мати лежали вже другий рік, не піднімаючись з ліжка, а старий метушився, незграбно, як всі чоловіки, пораючись біля печі… і крадькома змахував сльозу. Мати не плакала. Дивилася на свого Василечка сповненими невимовної туги очима, і той погляд пропікав йому серце наскрізь. То була його остання зустріч з батьками. Він не знав навіть, коли і як померли.

Душу обпікав сором, і не лише тому, що в ім'я, як йому тоді здавалося, високої ідеї кинув немічних батьків, а головне тому, що ідея та і все життя виявились оманою. З чим зараз прийшов до цих святих могил? Захотілося сповіді? Потягло вклонитися прахові найдорожчих у світі людей, які, може, єдині приймали тебе, сина, таким, як ти є, бо був їхньою першою й останньою любов'ю. Ти народився з їхнього чистого кохання, а чим заплатив? Байдужістю, неувагою до їхнього життя. Саме з того народжувались материнське горе і скупа батькова сльоза. Тепер ти приповз покаятися. Запізніле й нікому не потрібне каяття…

Десь наче рипнули двері. Озирнувся і побачив сторожа. Той, причинивши хвіртку, може, трохи швидше, ніж годилося б для його віку, поспішав од брами у напрямку села. «Ач, уже побіг! — майнуло в голові. — Цікаво, скільки йому за мене заплатять? Коли каже, що знав батька, то, певне, і мене впізнав, адже ми з татом як викапані… Треба, поки не пізно, і собі забиратися звідси геть». Однак замість того присів на огорожу (хто її тільки поставив біля занедбаних могил), нахилився, взяв жменю піску, потримав у руці, пересипав з долоні на долоню… «Отак і все твоє життя, як пісок… крізь пальці…»