— Зрозумійте, від цього залежить ваша доля.

— Хай так, а брехати не буду, не навчений.

— Будеш, голубчику, будеш… — раптом засичав слідчий. — Інакше до кінця днів своїх не вилізеш з-за колючого дроту! Але до цього ми ще повернемось!

Куточки губ знову підскочили вгору і нервово засмикались. Підсліпуваті очі вибілила лють. Корбець поволі підвівся й пішов до дверей. З порога, не оглядаючись, кинув:

— Не таких обламували!

Заскреготав замок, грюкнули залізні двері. Андрій не втримався, схопив стільця, на якому тільки-но сидів Семен Гурійович, і щосили пожбурив ним у двері. Глухо гримнуло, гуркотливою луною покотилося по коридорах. До камери вскочив наглядач.

— Ти що, здурів?! Скучив за карцером?!

— Іди ти…

— Псих! — Наглядач підняв розбитого стільця і вийшов з камери.

Спересердя Андрій угатив кулаком у муровану стіну. «Прокляття. Що ж це на світі діється? І тут нема правди…»

Гіркий клубок підкотив до горла. Не втримався, заплакав. Тім часом знову прочинилися двері, й слідом за наглядачем до камери ввійшов старий чоловік з цигаркою в зубах. На ньому був брудний халат, у руках тримав перукарську машинку. Ставши перед Андрієм, він жестом наказав підвести голову. Мить — і на підлогу впало пасмо Андрієвого волосся. «Все!.. Тепер ти справжній арештант…»

— Руки назад! — наказав наглядач. Клацнули сталеві наручники. — Отак краще, а то заходився казенні меблі ламати…

Вночі в арештантському вагоні холодно, вдень — задуха. Ночі нестерпно довгі, тягучі. Змучену душу біль пече немилосердно. Він боїться ночей, боїться залишатися наодинці з тими важкими думами про честь, совість, справедливість, зрештою, про сенс самого життя.

Вже не першу добу його везуть на Схід. Куди? Чому? Адже ні слідства, ані суду над ним не було. Була лише розмова з міністром Мешіком. Люб'язний, інтелігентний з виду, генерал виявився черствим і свавільним — не побажав слухати Андрієвих виправдовувань, говорив сам, і тихі його слова ще й досі хльоскають мозок неначе батогом. Кожне слово закарбувалося в пам'яті, довіку не зітреться з неї. Скільки у нього ще життя попереду, Андрій не знав, ніколи про це раніше не думав, але після тієї розмови вже був переконаний, що дні його полічені.

Гуркочуть колеса на стиках рейок, скрегочуть на поворотах, вистукують на стрілках — «Табір суворого режиму, без права листування! Табір суворого… без права… Це тепер ніхто не знатиме, де ти і що з тобою. А, власне, хто про те має знати? Батько… Єдина у світі людина, якій ще є до мене діло. Господи, якої муки я завдаю старому… Краще б і не зустрічалися з ним. Хай би думав, що десь пропав його син, поневіряючись на чужині, аніж тепер знатиме, що я під арештом… А звідки він знатиме, коли без права листування? За віщо?! За які гріхи-провини?! Ні, таки немає господа на небі! Немає й правди на землі!»